«шпахетті» та простою вермішеллю перший сорт «екстра». Їхня дискусія, а радше сповідь Марка Поло тривала б ще хтозна скільки, але оці всі суперечки, попри їхню нісеніт ність, вселяли в Рибу Сонце нічим не виправдану впевне ність, що вона припала студентику до смаку.
Тому Банзай вирішив використати арґументи вагоміші за музичні вподобання.
- Послухай, Іро, ти ніколи не топила цуценят? Малень ких, ше сліпих, таких безпорадних? Іра гидливо підібрала губи.
- Нє, а шо?
- Та так, думаю, спитаю, може, якраз натраплю на одно думців. Знаєш, я, коли був маленьким, жив у Станіславові. І бабця мала пса, Дінку, сучку дуже симпатичну. І вона два рази на рік давала нам виводок песенят. Але, сама розумієш, вигодувати пса - то цілий маєток… майже. А цуциків щоразу було вісім, дев’ять… бувало, і п’ятнадцять. Такі маленькі, гарненькі всі такі, з такими вушками, так би тільки їх цьомав і тримав на руках! Іра зачаровано слухала його невигадану історію. - І тоді баба закривала Дінку в буді, підкликала мене малого і казала, щоб я їх всіх потопив. За то вона мені давала цукерку. І знаєш що? Я топив їх! Щоразу! Двічі на рік! Як екзамени у вас в коледжі! Літом і зимою. Знаєш, як? Береш старе відро, наливаєш води, але тільки до половини, щоби потім не вихлюпувалася… І береш іще одне відро. І береш п е с и к і в. Кидаєш їх всіх у воду… вони тоді, між іншим, не гавкають, бо ше не вміють, а радше нявчать. І тоді притис каєш зверху другим відром. І відразу ж дізнаєшся - забагато ти набрав у відро води, чи в сам раз… а потім вони починають пускати носом бульки… під водою. Ти би як побачила ту комедію, цілий день реготала б. Така забава! - Банзай екстатично заводив очі, всім своїм виглядом показуючи, яка то була для нього фрайда.
Його рожеві спогади про дитинство, ці солодкі роки задовго до статевого дозрівання і вульґарних підліткових прищів, могли тривати цілу вічність, якби коло Банзая не сіла Дарця. У руках вона тримала два горнятка компоту: для себе й для Юрка. Він м’яко їй посміхнувся, дякуючи за пійло.
Риба Сонце побачила цей усміх і тихо скреготнула зубами.
Дарця сіла дуже близько до нього, можна сказати, тісно, так, що він чув тепло її руки.
- Дарця! Валі атсюда! Чьо ти сюда припьорлась?! - загавкала крізь зуби Іринка. Її багряно намальовані губи люто скривились. На них масно блищали краплинки жиру від жилавого м’яса у гречці. Дарця не сказала нічого, рівно як і не зрушила з місця. Вона піднесла до рота горнятко, затуляючи все лице, крім очей, тримаючи його обома руками, мов дитина, і почала голосно сьорбати компот. Вона не зводила з Іринки погляду.
