— Якщо любите мене, якщо поважаєте свого командира — нікому ні слова.
— Та як же ви завтра справитеся з літаком? — здивовано спитав Архипов.
— За ручку управління візьмуся правою рукою. Невелика дірочка в лівій не перешкодить приборкати дві тисячі кінських сил, — спробував пожартувати Карлов. — А тепер, хлопці, змийте з підлоги кров і одімкніть двері. На добраніч. — Він обережно роздягнувся, ліг на нари і з головою вкрився ковдрою.
Біля дверей стояло відро з водою. Архипов хлюпнув з нього на підлогу і віником витер криваву пляму. Семенюк відчинив кватирку, і запах пороху поступово вивітрився. Розмова більш не поновлювалась. Карлов перевертався під ковдрою.
Несподівано відчинилися двері, і в кімнату ввійшов майор Голубев — заступник командира полку по політичній частині. На ньому був шкіряний коричневий реглан, туго підперезаний поясом; з-під шапки-ушанки, на-унутої на лоб, дивилися гострі очі.
— Здрастуйте, товариші! Що поробляєте? — спитав він. сідаючи на ослін.
— Та ось Архипов аж два мати підряд дістав. Ніяк не навчиться у шахи грати, — вимушено посміхаючись, сказав Семенюк.
— А де Карлов?.. Спить, — спитав і сам собі відповів Голубев, глянувши туди, де завжди спав командир ескадрильї. — Правильно робить. Через кілька годин у нього дуже складний виліт.
У сінях почулось тупотіння, і до гуртожитку юрбою ввалились льотчики, що поверталися з їдальні. Побачивши майора, вони на півслові урвали жартівливу розмову. Потім мовчки посідали на нари, на табуретки і, знімаючи з себе унти та комбінезони, запитливо дивилися на Голубєва.
— Чого ж замовкли? — порушив майор ніякову мовчанку. — Я прийшов сказати вам, що старшого лейтенанта Ольховенка за сьогоднішній повітряний бій нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеня.
— Це правильно! А як він себе почуває, товаришу майор?
— Ще не зовсім добре… Я був у нього в госпіталі. Та лікарі кажуть — літатиме.
— Молодець Ольховенко, — вихопилося в Архипова.
— Він же мисливець, — сказав Семенюк.
— Що за мисливець? — не зрозумів Архипов, який ще не був у бою.
— Звичайний, — посміхнувся Семенюк. — У нашому полку є не один мисливець. Це — досвідчені штурмовики, яким точні об’єкти для бомбардування не визначаються. Вони тільки одержують завдання — полювати в певному районі. Вилітає такий мисливець у визначений район і відшукує найцінніші ворожі об’єкти, тобто полює. От, скажімо, — Семенюк замислився, — на військові ешелони або на легкові автомашини, в яких німецькі генерали їздять. Коротше кажучи, що самі оберуть, те й атакують. А за це їм шана. А як же страшно над ворожим тилом полювати самому — «Мессершмітти» можуть зустрітися… Нещодавно зі мною трапився такий випадок. Лечу… Все ніби спокійно. Раптом позаду месер. «Ти куди, горбатий, прямуєш?» — «На полювання, — відказую злякано. — Хочу тебе підбити». — «А де ж твоя рушниця?» — питає. «Та он позаду тебе ЯК-1 несе». Обернувся месер, побачив червоні зірки на винищувачі, злякався, наддав газу й вискочив попереду мого штурмовика. Саме в приціл потрапив. Розгладив я великим пальцем верхню губу замість вусів і промовив: «Сказано — зроблено». Натиснув на гашетку і збив месера.
