Льотчики дружно зареготали.
— Та ви, Семенюк, мов справжній мисливець розповідаєте. Чи не з пухнастим хвостом був отой «Мессершмітт»?.. — спитав посміхаючись майор Голубев.
Льотчики знову засміялися.
— Хвіст у нього такий, як у кожного літака, а от патлату чуприну фашистського аса я таки розглядів.
— Так як же ти під шоломофоном її побачив? — пожвазішав Архипов, піймавши, нарешті, товариша на обмані.
— Годі вам, і пожартувати не дадуть, — удаючи ображеного, промовив Семенюк.
— Ну, піду я, — підвівся майор Голубєв. — Треба ще відвідати механіків на аеродромі — подивитися, як вони готують до вильоту літаки. Відпочивайте! — Він попрощався і пішов, задоволений добрим настроєм льотчиків.
Ще було темно, коли сім льотчиків з групи капітана Бахтіна вишикувалися на аеродромі біля командного пункту. Командир полку давав останні вказівки перед вильотом.
— І запам’ятайте, — додав він на закінчення, — під час польоту ніяких розмов по радіо. Виконуйте завдання мовчки. Ваш удар має бути несподіваним для ворога. Запитання є? — Запитань не було. Тоді командир полку звернувся до Бахтіна: — Ведучий, що ви скажете?
Капітан Бахтін вийшов з строю і повернувся до льотчиків.
— Так от, друзі! Зробимо щонайменше три заходи на ціль. Ударимо так, щоб небу жарко стало. Якщо зенітна артилерія вестиме сильний вогонь, старший лейтенант Мордовцев і лейтенант Карлов, які замикатимуть бойовий порядок, подавлять зенітні батареї. Я все сказав, товаришу командир, — доповів він Ємельянову.
— Ну, коли все… Лікарю!
Худенька, середня на зріст жінка, капітан медичної служби підійшла до льотчиків.
— Хворі є? — спитала вона.
Льотчики мовчали. Павло Архипов, який стояв поряд строю, хотів щось сказати і навіть зробив крок до Ємельянова, але Семенюк схопив його за руку. Архипов зупинився і опустив голову.
На руках у льотчиків були хутрові рукавиці, тому командир полку не міг бачити перев’язаної долоні Карлова.
— По літаках! — скомандував Ємельянов.
Семенюк пішов провести командира ескадрильї до літака. Він допоміг йому вилізти на крило, надіти і пристебнути парашут.
— Рука дуже болить? — спитав він, коли Карлов сів у кабіну штурмовика.
— Не болить, трохи пече, — заспокоїв його той.
— Ну, щасливо, товаришу командир, — і Семенюк сплигнув з крила на землю.
На сході вже погасли зірки і заяснів обрій.
Від командного пункту з шипінням злетіла ракета. На тлі блискотливого снігу виникли люди, літаки, бензозаправники. Та ось ракета, лишаючи в повітрі іскристий слід, ударилась об землю, підстрибнула і, розбризкавши сніп іскор, погасла. В пітьмі, що раптом настала, почулося голосне чхання моторів, які почали працювати. Аеродром наповнився нестихаючим ревінням. Повискуючи гальмами, літаки порулили на старт.
