— Не треба лікаря. — Карлов вийняв з кишені індивідуальний пакет і подав його Семенюку.
— Візьми перев’яжи.
Семенюк зблід, очі в нього були розширені. Тремтячими руками він дістав бинт.
— Товаришу командир! — сказав Семенюк. — Я вже наковтався цієї гидоти — стрептоциду досхочу. Хвороба минула, а два порошки в мене ще лишилися. Давайте присиплемо рану.
— Гаразд, — крізь зціплені зуби сказав Карлов.
Семенюк густо посипав рану. У Карлова на лобі рясними краплями виступив піт. «Як це могло статися? — силкувався він зрозуміти. — Я ж вийняв обойму…» І раптом згадав: один патрон був у стволі. «Як я міг забути, що загнав його туди вранці перед вильотом?»
З допомогою Архипова Семенюк перев’язав поранену руку командира і туго затягнув кінці бинта.
«Добре, що куля не зачепила нікого з льотчиків», — подумав Карлов і в цю мить згадав про наступний бойовий виліт.
Холодний піт виступив на його спині. Льотчик зажмурився. Серед лілових кругів перед очима попливло суворе обличчя командира полку, виникли здивовані обличчя Бахтіна, Мордовцева, Долаберідзе… Георгій розплющив очі. Перед ним стояли двоє льотчиків з його ескадрильї. Вони допитливо дивилися на свого командира.
«Невже не повірять, що я випадково поранив руку?»— подумав Георгій. І відразу ж відповів сам собі: «А чи повірив би я, коли б хтось з них перед небезпечним бойовим польотом прострілив собі руку? Я назвав би це навмисним каліченням. «Хоробрість людини пізнається не з її слів, а з дій», — згадав Георгій чиїсь слова. Але Карлова пригнічувала думка не тільки про те, що товариші можуть вважати його боягузом. «Головне — не в цьому. А в чому ж, у чому?.. Удар по ворожому аеродрому! Адже тільки семи льотчикам з усього полку довірили злетіти в пітьмі. А тепер вони полетять шісткою, без мене… «Чим більше ми знищимо завтра «Юнкерсів», тим швидше знесилиться армія Паулюса». Хто це сказав? Здається, Бахтін… Ні, я полечу. Я мушу летіти. Рана невелика. Та коли командир полку дізнається, що я поранений, він не пустить на завдання… Треба приховати поранення. За всяку ціну приховати…»
— Орли, чи вірите ви, що я випадково поранив руку? — спитав Карлов, вдивляючись в обличчя льотчиків.
— Віримо, віримо, — відповіли Семенюк і Архипов.
— А можуть знайтися і такі, що не повірять. Та зараз йдеться не про них. Я мушу, розумієте, мушу летіти на завдання. А тому треба, щоб ніхто, крім вас, не знав про моє поранення. Зрозуміло?
Льотчики мовчали.
Карлов глухо сказав:
