Карлов згадав той сонячний травневий день сорок першого року, коли вони всією сім’єю пішли у фотоательє. Скільки було надій, щастя… Він пильно вдивлявся в миле обличчя дружини і думав: «Як тобі там самій з трьома дітьми в евакуації?»
Карлов не випадково зберігав фотокартку сім’ї у футлярі баяна. Ще хлопчиком він навчився грати на гармонії. Коли Георгію минуло чотирнадцять років, батько подарував йому баян. Через рік батько вмер. З того часу Георгій скрізь возив баян з собою і зберігав його як найдорожчу річ.
Карлоб Згадав Сімферополь, будинок, де минуло його дитинство. І раптом до болю зціпив зуби: він уявив собі руїни цього будинку і фашистів, що крокують рідною вулицею…
Льотчики пішли в їдальню. Крім Карлова, в гуртожитку лишилися Семенюк і новачок Павло Архипов — вони вже повечеряли.
Анатолій Семенюк, закінчивши голитися, підійшов до Архипова, що складав шахи у коробку.
— Ну, як, чемпіоне, хочете дістати мат за десять хвилин?
Архипов, ніби зважуючи, глянув на свого товариша. Гострий, з горбочком ніс і примружені карі очі надавали Семенюку хижого вигляду.
— Давайте спробуємо, — погодився Архипов.
Обоє взялися розставляти фігури на шаховій дошці. Тим часом Карлов витяг з кобури воронований пістолет і почав його чистити.
Тільки Павло Архипов оголосив конем шах білому королю, як від короля, наче зрубана шаблею, одлетіла головка, а сам він покотився по підлозі. Одночасно пролунав постріл. У стіні з’явився маленький отвір, зроблений кулею, на його краях осипалася глина. В кімнаті запахло порохом.
Повалений ослін упав на підлогу. Льотчики схопилися з-за столу. Карлов зігнувшись затиснув між коліньми ліву руку, перехопивши правою рукою зап’ястя. На підлозі розпливалася червона калюжка-крові.
— Що з вами, товаришу лейтенант? — злякано спитав Семенюк.
— Прострілив собі долоню. На щастя, кістку не зачепило, — глухо відповів Карлов і, пробуючи поворушити пальцями, показав ліву руку.
Льотчики побачили невеличку рану посеред кружальця обпаленої шкіри в м’якуші між великим і вказівним пальцями.
— Подайте-но швидше джгут, — попросив Карлов.
Архипов віддер од наволочки довгу зав’язку. Семенюк вихопив її і туго перетягнув Карлову кисть руки. Кровотеча поволі припинялася.
— Я зараз… покличу лікаря, — Павло Архипов, на ходу одягаючи чиюсь хутрову куртку, кинувся до дверей.
— Ти куди? Стій! — різко зупинив його Карлов. — Семенюк, замкніть двері, щоб ніхто не ввійшов.
— Я піду до лікаря, — пояснив молодий льотчик, думаючи, що його не зрозуміли.
