Побачивши командира ескадрильї, льотчики посхоплювалися з місць. Це були досвідчені повітряні бійці. Тільки двоє, ті, що грали в шахи, недавно прибули в полк з льотної школи і вважалися молодими. Щоправда, усім ім — і молодим, і досвідченим — ледве минуло по двадцять років. Тому двадцятивосьмирічний Георгій Карлов вирізнявся серед льотчиків своєї ескадрильї.
— Ну, сокирки, чого посхоплювалися? Сідайте! — дозволив Карлов. Він сів на нари і почав знімати унти.
«Сокирки» — було улюбленим виразом командира ескадрильї. Він перейняв його ще в льотній школі від свого інструктора, який так називав курсантів за те, що ті не вміли триматися в повітрі.
В 1939 році Карлов закінчив льотну школу, сам став інструктором в авіаційному училищі і теж почав називати своїх вихованців «сокирками». Він звик до цього слова, але вживав його тільки жартома, і ніхто на нього не ображався.
Льотчики сіли.
— Заграли б якоїсь, товаришу командир, — попросив сержант Семенюк, намилюючи щоку.
— Можна й заграти, — погодився Карлов. Він зняв з себе комбінезон, поставив унти під нари, взув чоботи і розправив під ременем гімнастьорку. Хтось уже витягав з-під нар баян.
— А заспіваєте? — спитав Карлов.
Не чекаючи відповіді, він зручно вмостився на ослоні, розтягнув міхи і, схиливши голову — немовби прислухався до протяжних звуків, заграв:
Розкинулось море широко,
І хвилі ревуть вдалині…
Першим підхопив знайому мелодію Анатолій Семенюк. Потім до нього приєднався ще чийсь голос, і от уже різноголосий хор співав:
Не можу я більше на вахті стоять, —
Сказав кочегар кочегару…
Переборами заливався баян. Пісня брала за серце.
Даремно матуся синка буде ждать, їй скажуть — вона заридає.
А хвилі ревуть, за кормою біжать,
І слід вдалині пропадає…
— А тепер нашу, полкову, — запропонував хтось.
Командир ескадрильї заграв мелодію у швидкому темпі, і в кімнаті залунала знайома пісня, народжена біля берегів Волги:
Ми бомби сиплем градом,
Фашистів б’єм в бою
За попіл Сталіиграда,
За рани, кров свою.
Тікає ворог з ляку,
Ховається від нас.
Коли іде в атаку
Наш полк у грізний час.
І хоч баян замовк, усі в один голос дружно додали: Гвардійський полк, відважний полк…
— А що, товариші, буде наш полк гвардійським, ось побачите, буде! — впевнено промовив сержант Семенюк. Мило на його обличчі вже висохло, і він знову взявся намилювати щоку.
Погравши, Карлов заховав баян у футляр. Але перш ніж закрити кришку, довго дивився на її внутрішній бік — там була приклеєна довоєнна сімейна фотокартка. Молодший син примостився у Карлова на колінах, дочка сидить на руках у матері, а старший син, теж Георгій, викапаний тато, стоїть між батьками.
