— Та от ми зараз ідемо по руїнах, і я уявив собі Сталінград. Я теж сьогодні вів ескадрилью над містом— од нього тільки сама назва лишилася. Тут, у станиці, хоч половина хат уціліла. А там? Купи битої цегли, там де-не-де напівзруйновані стіни… Страшна рана на нашій землі.. Мені доводилося до війни бувати в Сталінграді…
— Знаєш, Георгію, — не відразу озвався Бахтін, — мені здається, що ці напівзруйновані стіни стоять на землі як пам’ятки. Так, так, саме пам’ятки величі, стійкості. Адже стільки бомб і снарядів кинув ворог на місто, а воно вистояло… Закінчиться війна, Сталінград відбудують. Але я залишив би одну з напівзруйнованих стін у центрі майбутнього міста. Хай вона нагадує наступним поколінням про те, як ми боронили свою землю. — Бахтін глянув на Карлова. — А ще мені хочеться, щоб жоден фашист не втік з Сталінграда, щоб полонені гітлерівські солдати відбудували те, що вони зруйнували… Чим більше знищимо ми завтра «Юнкерсів», тим швидше знесилиться армія Паулюса.
— Ой, і дамо ж завтра чосу фашистським льотчикам! — вигукнув Долаберідзе, підкручуючи чорні вусики.
Він посковзнувся і мало не звалив Бахтіна.
— Ну й ведмідь же ти, Долаберідзе, — ледве встоявши на ногах, зауважив той.
— Я тебе, мов рідного батька, люблю, а ти мене ведмедем обзиваєш, — надувся Долаберідзе.
— Та ти чого? Невже образився? — здивувався Бахтін. — Облиш, я тебе теж люблю, — і він, ставши навшпиньки, обняв свого вразливого друга.
Вони саме підійшли до гуртожитку, де жив лейтенант Карлов. А Бахтіну й Долаберідзе треба було пройти ще трохи далі.
— Ходімо до нас, — запросив Карлов товаришів. — Я вам на баяні пограю.
— Ні, Георгію, треба перед вильотом одпочити, — відмовився Бахтін.
— Шкода — рано вставати треба, а то пішов би. Добре ти, Георгію, граєш, — Долаберідзе захоплено ляснув Карлова по плечу. — Ну ходімо, «Горобець одинадцять», — звернувся він до Бахтіна.
Друзі посміхнулися. «Горобець одинадцять» — ці слова були позивними капітана. Під час польоту часто лунало в навушниках квапливою скоромовкою: «Я — «Горобець одинадцять». Як мене чуєте? Прийом». І льотчики жартома наділили свого командира цим прізвиськом.
Карлов попрощався з друзями і ввійшов у гуртожиток. Це була велика сільська хата з низькою стелею. Яскраво світили, почеплені на стінах три гасові лампи. Вздовж стін тяглися дощані нари, на яких лежали акуратно застелені матраци. За довгим столом сиділи кілька льотчиків. Двоє з них грали в шахи. Інші «забивали козла» і з такою силою стукали кісточками по столу, що на шаховій дошці підскакували фігури. Хтось голився, прилаштувавши люстерко на самісінькому краєчку стола.
