Нарешті попереду льотчики виявили невелику групу, що під конвоєм рухалася на схід.
Коли літак наблизився до неї, Мордовцев побачив, що люди, які сиділи на санях, замахали шапками.
Намагаючись пізнати Карлова, Мордовцев поклав ПО-2 у крен. Йому здалося, що він бачить Георгія, але в ту ж мить сани разом з людьми зникли під крилом літака.
«Карлов тут», — вирішив льотчик і почав вибирати майданчик для посадки.
Чекання здавалося Карлову нестерпно довгим.
Георгій з надією вдивлявся в кожну зустрічну автомашину, сподіваючись, що це їдуть по нього.
Несподівано звідкілясь ззаду долинув стрекочучий рокіт малопотужних моторів. Ще не повертаючи голови, Георгій визначив — летять ПО-2.
— Гляньте, як низько… — здивовано вигукнув один з конвоїрів.
Усі обернулися назад. Літаки вже були майже над ними. Георгій пізнав полковий літак зв’язку. Він скочив з саней і побіг, грузнучи в снігу, за літаком. Колона зупинилася.
Георгій побачив льотчиків, які сиділи в кабінах, але не міг їх впізнати.
Він на око швидко прикинув розміри вузенької, але рівної смужки снігу поблизу дороги. Впевнившись, що вона цілком придатна для посадки, Георгій скинув синю шинель поліцая і розклав її на снігу у вигляді посадочного знаку «Т». Цього було цілком досить. Мордовцев виключив газ і почав заходити на посадку.
Незабаром по снігу зашурхотіли лижі, а ще за мить літак щільно притерся до землі. Вслід за ним приземлився другий ПО-2.
З кабін вилізли льотчики і всупереч правилу, не вимкнувши моторів, кинулися до Карлова. Вони довго не випускали Георгія з своїх обіймів.
До них підійшов начальник конвою, його обличчя осяяла радісна посмішка.
— Мабуть, боїтесь, що втечу? — пожартував Карлов.
Капітан Артемов вийняв з планшета аркуш паперу, розгорнув його і урочисто прочитав:
— «Командир ескадрильї лейтенант Карлов Георгій Сергійович, який дев’ятого січня сів на підбитому літаку на території, захопленій ворогом, взятий мною з-під варти і направлений у свою частину для виконання службових обов’язків. — Тихше й значливіше Артемов додав: — Командир штурмової авіаційної дивізії полковник Рубанов…» Така довідка вас влаштовує? — спитав капітан у начальника конвою.
— Влаштовує, звичайно, влаштовує. — Той ніяково посміхнувся. — Адже вона потрібна тільки для звіту, — пояснив він, ховаючи документ у польову сумку.
— Правильно, правильно, — підбадьорив його Карлов. — У мене, друже, до тебе ніяких претензій немає. Давай руку!
Тільки тепер Георгій відчув холод. Він хотів підняти огидну шинель поліцая, але Артемов спинив його.
