Нарешті в повітрі почувся наростаючий гул літаків. До аеродрому наближалися штурмовики Емельянова.
Через кілька хвилин земля задвигтіла від стугону моторів, вищання гальм і надсадного виття гвинтів, які перед посадкою переводились на малі оберти.
А коли літаки нерухомо застигли біля своїх капонірів, залунали захоплені вигуки прибулих. Невеликими групами льотчики попрямували до командного пункту. Поряд командира полку йшов Архипов.
— Сьогодні ви діяли зовсім добре. Тримайтеся так і далі. Тільки після виходу з атаки швидше пристроюйтесь до ведучого, бо месери з’їсти можуть, — пояснював Ємельянов.
— А до якої висоти ви пікірували? — поцікавився Архипов. — Я бачив, як ви просто впритул розстріляли батарею німців. У мене так не виходить.
— Нічого, скоро вийде, — підбадьорив молодого льотчика командир полку. — Тільки треба… — В цю мить Ємельянов побачив полковника Рубанова. — Заждіть-но, Архипов, поясню іншим разом, — пообіцяв він і прискорив ходу.
Ємельянов доповів командирові дивізії про виконане завдання і щиро зрадів, коли дізнався, що знайшовся Карлов.
— Я ж казав вам. Пам’ятаєте, я вам казав, що Карлов пробереться крізь лінію фронту!
Капітан Артемов уже сидів у дивізійному літаку зв’язку, а старший лейтенант Мордовцев, подавши команду «од гвинта», почав обертати пускове магнето другого літака.
— Стривайте! — Командир полку зняв свою хутряну куртку і, підбігши до літака, передав її капітанові. — Це для Карлова, щоб він не змерз у повітрі.
За хвилину Мордовцев вирулив на старт. За ним заковзав дивізійний ПО-2.
— Візьміть, товаришу майор. — Павло Архипов подав Ємельянову свою куртку.
— Ні, ні, навіщо! Швидко одягайтеся, бо застудитесь, — відмовився командир полку.
— Та ви гляньте, на мені ж светр з верблюдячої шерсті, а ви в самій гімнастьорці, — наполягав Архипов.
Ємельянов посміхнувся і взяв куртку.
— Бігом у землянку грітися, — наказав він.
З швидкістю ланцюгової реакції серед льотчиків аеродрому поширилася звістка про лейтенанта Карлова. Люди юрмилися біля командного пункту, нетерпляче чекаючи його повернення.
На двох маленьких ПО-2 льотчики відшукали штурмовик, що лежав серед степу і, знизившись, на висоті десяти метрів летіли вздовж дороги до станції Зимовники. Досвідченим оком Мордовцев окидав усе те, що пропливало під літаком.
Ось, вигинаючись, мов величезна гусінь, повзе в тил довга колона полонених. «Ні, не вони», — подумав Мордовцев, помітивши зелену форму гітлерівських солдатів.
