— Не треба. Там у літаку лежить для тебе хутряна куртка.
— Ну як, полетимо? — спитав Мордовцев.
— Звичайно! Летімо швидше, — підхопив Карлов.
Він підійшов до літака, звично скочив на крило і поліз у кабіну.
За дві-три хвилини, зробивши невелике коло в повітрі, обидва ПО-2 взяли курс на свій аеродром.
Подивившись униз, Георгій побачив, що купка зрадників повільно пішла далі по дорозі на схід. Тільки розплатана синя шинель лишилася лежати на снігу, нагадуючи про те, що сталося.
На землі дедалі частіше пропливали знайомі орієнтири. Ще здалеку Георгій побачив рідне поле аеродрому, снігові капоніри, де зручно маскувалися штурмовики, і великий натовп людей біля командного пункту. Під крилами на землі щосекунди збільшувались обриси літаків та бензозаправників. Карлова охопило почуття напруженого чекання. Здавалося, він ще ніколи так не хвилювався. Георгій відчував, що в нього тремтять губи.
Ось ПО-2 вже над командним пунктом. За ту коротку мить, поки люди на землі ще не зникли під крилом літака, Карлов встиг розглядіти радісні обличчя своїх бойових друзів.
Натренованим тілом він відчув м’яке приземлення. Літак швидко побіг до землянки КП і незабаром зупинився біля свого капоніра. В ту ж мить, його оточили льотчики, механіки.
Карлов виліз з кабіни на крило. Десятки рук підхопили його і, підкинувши кілька разів у повітря, поставили на ноги. Люди розступилися — до Георгія підходив майор Ємельянов.
Карлов підніс руку до головного убору і хотів доповісти про своє повернення, але командир полку не дав йому говорити. Він міцно обняв льотчика і тричі поцілував його в колючі, зарослі щетиною щоки.
— Йди на командний пункт. Доповіси командирові дивізії, — тихо сказав він і підштовхнув Карлова до землянки.
Увечері в гуртожитку третьої ескадрильї зібралося багато людей. Сюди прийшли льотчики і з інших ескадрилей, інженери, офіцери штабу. Прийшов і майор Голубев. Украй втомлений, але радісний і щасливий, Карлов переходив з обіймів в обійми.
Нарешті широко розчинилися двері, і на порозі з’явився командир полку.
Коли всі посідали, Ємельянов попросив Георгія розповісти про свої пригоди.
Довго, до пізньої ночі, у переповненій кімнаті розповідав Карлов, його ніхто не перебивав. Тільки Семенюк і Архипов ніби ненароком кидали допитливі погляди на чорну рукавичку на лівій руці командира. Піймавши ці погляди, Карлов повільним, ледве помітним кивком голови дав зрозуміти друзям, що все в порядку.
Через кілька днів по аеродрому на старт знову вирулювали штурмовики третьої ескадрильї. На літаку ведучого групи крізь скло кабіни було видно змарніле, але щасливе обличчя Георгія Карлова.
