Зустрічний вітер дужчав. Захуртовинило, закрутило в одкритому степу. Похнюпивши голови, ховаючи обличчя від снігу, що сліпив очі, повільно брели поліцаї, бургомістри і старости. Разом з ними йшов і Георгій Карлов.
Надвечір арештованих привели на залізничну станцію. Георгій уважно придивлявся до напівзруйнованих станційних будівель. Щось дуже знайоме було в розташуванні навколишніх споруд. Де він уже їх бачив?
«Стривай, ну звичайно, — мало не вигукнув Георгій. — Це ж станція Куберле».
Карлов пригадав, що за кілька днів до вильоту на аеродром Сальськ він водив сюди свою ескадрилью.
З повітря, з висоти бриючого польоту, він бачив тоді ці будівлі.
Того разу льотчики громили танки Манштейна, які німці вивантажували з платформ. Ось вони — ці танки. Стоять тепер купами мертвого металу. Зірвані з танків башти лежать поряд. Стрічки гусениць, мов розкручені обмотки, стеляться по снігу.
Того дня льотчики збуджено розповідали механікам про те, якої втрати вони завдали ворогові, як метушилися фашисти під градом куль і снарядів…
Так, не думав тоді Георгій, що через два тижні йому доведеться у такій незвичайній обстановці побачити зроблене своїми руками. Мимоволі він засміявся.
— Що, здорово накремсали! — пролунав за його спиною захоплений вигук.
Карлов обернувся. Поряд нього стояв той самий конвоїр, який лаяв його, коли він перемотував— онучі.
— Авжеж здорово, нічого не скажеш, — погодився Георгій.
— Це наша авіація наробила такого! От глянути б на тих льотчиків! — захоплено промовив конвоїр.
Очі в Карлова задерикувато заблищали.
— Можеш подивитися. Це я прилітав сюди з своєю ескадрильєю штурмовиків. Сам бачиш — добре надовбали, — чужим, хрипким голосом сказав він.
Боєць здивовано глянув на нього. «Годі тобі брехати», — говорив його погляд. Потім конвоїр пожвавішав і спитав:
— Невже правда, що ти наш льотчик?
— Ну, звичайно, правда! Звичайно, я радянський льотчик, — впевнено відповів Георгій і з почуттям власної гідності глянув на конвоїра.
— Якщо так, не дуже переживай, скоро розберемося. — Боєць співчутливо посміхнувся.
Другого дня вранці лейтенант — начальник конвою — відкликав Карлова набік.
— Ви що, справді наш льотчик? — опитав він.
— Ну, звичайно, ваш. Справжній радянський льотчик-штурмовик, командир ескадрильї, — відповів Карлов, і на обличчі в нього з’явилася простодушна, втомлена посмішка.
Вони йшли поряд з конем, запряженим у сани, на яких їхали відпочиваючі конвоїри. Карлов розповідав начальникові конвою про свої пригоди.
