Розвиднювалось… Повільно йшли зрадники через зруйновані хутори і станиці. Жінки, які вибігали з хат, мовчки гнівно дивилися на них. Діти кидали в поліцаїв сніжками. І здавалося, коли б не конвоїри, жителі самі розправилися б із зрадниками.
Вдень на околиці якоїсь станиці зупинилися відпочити. Арештованим видали хліб. Поки вони відпочивали, до них приєдналася ще одна група поліцаїв і старост. Далі рушили разом.
Пройшовши кілометрів зо три, Георгій відчув, що в нього дуже болять стерті ноги. Він вийшов з шеренги, сів просто на сніг край дороги і зняв валянок. Онуча на п’ятці збилася. Карлов перемотував уже другу ногу, коли до нього підійшов конвоїр і замахнувся автоматом.
— Вставай, вставай! На привалі треба було перемотувати онучі.
Він, можливо, штовхнув би Карлова прикладом, але Георгій кинув на нього грізний, попереджуючий погляд.
— Либонь, наших відразу… без розмов розстрілював, — пробурмотів конвоїр, виправдовуючи себе за допущену грубість. — Наздоганяй своїх!
Йти стало легше, і Георгій швидко пристроївся в хвіст колони.
Поряд нього горблячись ішов високий літній чоловік з гострою сивіючою борідкою і маленькими вусиками. Його, мабуть, арештували тільки вчора — на щоках ще не встигла вирости щетина. «Інтелігент», — вирішив Карлов, поглядаючи на сусіда.
— Скажіть, — раптом звернувся той до Георгія, — як на вашу думку, ось я був бургомістром при німцях, судитимуть мене чи й так розстріляти можуть?
— Я таких би давно повісив, — з ненавистю відповів Георгій.
— Дозвольте, адже ви теж служили новому порядку, — здивувався бургомістр.
Карлов розмахнувся і здоровою рукою чимдуж ударив його в обличчя. Зрадник аж присів до землі, обома руками затуляючи випещене лице.
— Ей, що там не поділили? — гукнув конвоїр. — Щоб я більше не бачив бійки, бо руки позв’язую.
— Не розумію, — підводячись, швидко заговорив бургомістр. — Може, я різко висловився. Ну, нехай не служили, але ж співробітничали…
Карлов знову замірився, але глянув на конвоїра і опустив руку. Бургомістр відскочив убік.
Навколо виднілись сліди недавнього бою. Обабіч дороги валялися розбиті, обгорілі автомашини, потрощені гармати і танки з чорними хрестами. Темними плямами на снігу лежали колишні завойовники.
«Життя стількох людей забирає війна, — подумав Георгій. — Навіщо ці люди прийшли сюди? Чому цей талановитий народ, що дав людству Маркса і Гете, прийняв Гітлера, пішов убивати, грабувати?.. Ну що ж, Росія велика. Вистоїть. На всіх ворогів могил вистачить».
