Раптом вони почули громовий гуркіт — десь зовсім близько пролунав вибух.
Пузанок здригнувся, скочив на ноги. Розширені зіниці сполохано забігали в усі боки. Здавалося, він шукав місця, куди можна було б плигнути, сховатися від звуків, що нагадували гуркіт бою. Охоплений нестримним панічним страхом, хлопець затулив обличчя руками.
А коли опустив руки і глянув на льотчика, в його очах не було нічого людського — погаслі, спустошені очі зацькованої істоти.
«Що ж… хоробрість не народжується разом з людиною, — подумав Георгій. — Потрібна воля, щоб побороти боягузтво».
— Чого ти злякався, Пузанок? Оточення пригадав? — спитав він.
— Та ні, це я так, — соромливо відповів хлопець.
— До своїх не передумав іти?
Пузанок промовчав.
— Не забудь — коня не розпрягай, коли хазяїн повернеться, — нагадав йому Георгій.
— Добре, не розпрягатиму.
Пузанок пішов. Час спливав повільно… Протягом дня Карлов до дрібниць продумав свій план. Коли почало смеркати, Надія Іванівна знову принесла йому попоїсти.
— Ну як, усе приготували? — запитав він у неї.
— Здається, все. Вірьовок на п’ятьох вистачить. Біля груби повісила чорний кожух. Коли зайдете, одразу праворуч. Під кожухом валянки поставила. А от шапку доведеться в хазяїна відібрати.
— Ну й чудово!
— Що це ви, Георгію Сергійовичу, з Пузанком зробили?! Немов підмінили хлопця — веселий ходить, цілий вечір сміється, жартує.
— Он як? Це добре. Виходить, серце в нього від тягаря звільнилось… Ну, давайте попрощаємось, Надіє Іванівно. Не знаю, як мені й дякувати вам. — Георгій міцно потиснув жінці руку.
Хазяїн повернувся пізно. Ще з саней гукнув Пузанку, який вийшов йому назустріч:
— Завтра вдосвіта збирайся по сіно. Росіяни близько. Може, скоро тут будуть — від нашого сіна тоді нічогісінько не залишиться.
«Ідуть наші, ідуть, — хотілося крикнути льотчику. — Швидше б дістатися до них!»
Хазяїн пішов у хату.
— Шкуру йому рятувати треба, а він за сіном вболіває, — пробурмотів Пузанок, зайшовши в сарай.
— Як там на вулиці, нікого нема? — спитав у нього Георгій.
— Начебто нема, йдіть.
Георгій узяв автомат, намацав драбину і спустився вниз. На вулиці було темно і безвітряно.
В тьмяному снопі світла, що падав з хатнього вікна, плавно опускався лапатий сніг.
— Ідіть, а я тут повартую, — сказав Пузанок.
Карлов зійшов на високий ганок і, повісивши автомат на шию, смикнув ручку дверей. Вони відчинилися. Перед ним були темні сіни. Ліворуч з нещільно зачинених дверей падала на підлогу вузенька смужечка світла.
