— Це ти, Пузанок? — почувся голос хазяїна.
Георгій розчинив двері навстіж і увійшов у кімнату.
Хазяїн сидів за столом з окрайцем хліба в руці.
В довгих вусах, що звисали до підборіддя, заплутались хлібні крихти. Коли він побачив льотчика, його густі руді брови злякано злетіли вгору, від чого на широкому лобі утворилося багато зморщок. Якусь мить хазяїн хати сидів з напіввідкритим ротом, оторопівши від несподіванки.
Потім він через силу проковтнув хліб і запитав:
— Ти звідки взявся, соколе ясний?
— З неба впав! — промовив льотчик. — Вирішив провідати вас!
З-за печі визирнула дружина хазяїна, яка ще не встигла зняти з голови вовняну хустку. Обличчя в неї було спотворене страхом. З другої кімнати вийшла Надія Іванівна. Вона не спускала очей з Карлова.
Георгій скоса глянув на піч і побачив кожух, а під ним на підлозі — великі сірі валянки.
— От що, хазяїне, я зайшов ненадовго. Хочу виміняти свій хутряний комбінезон і унти на твій кожух і валянки. Згоден?
— Можна б і виміняти. Та тільки ж не збудеш твого одягу, відразу заберуть, — ніби зважуючи, повільно відказав хазяїн і почухав потилицю. «На ловця і звір біжить», — подумав він.
Справа в тому, що, відвідавши сина, хазяїн дізнався про тяжке становище німців під Сталінградом. Син розповів йому, що німці евакуюють тилові установи, що залізницею проходить велика кількість санітарних поїздів, переповнених пораненими. Старий зрозумів — днями гітлерівців виметуть і з цих місць. Син збирався тікати з фашистами.
Повертаючись додому, старий весь час з розпачем думав, як він виправдовуватиметься перед Радянською владою за те, що син служив у поліції і за те, що й сам він жив у дружбі з гітлерівцями.
«А що коли сховати, врятувати цього льотчика?. Звичайноі так і зроблю», — миттю вирішив він, і на його обличчі засяяла лагідна посмішка.
— Чого ж стоїш? Проходь, сідай, коли зайшов, — запросив хазяїн. — Тільки хто ж у гості із зброєю ходить? — І відразу спитав: — Що там чувати, чи далеко наші? Чи скоро прийдуть?
— А ти, мабуть, не дочекаєшся? — посміхнувся Георгій і, вдивляючись в обличчя старого, намагався піймати його ухильний погляд. «Хитрує, зрадить», — подумав льотчик.
— Днів за три-чотири тут будуть, — сказав він.
Хазяїн удав, що він дуже радий.
— От добре! Цей час можеш перебути в мене — не викажу. В мене тут живе один оточенець, не скаржиться. Та ще он з Ленінграда вакуйована, — хазяїн, шукаючи підтримки, обернувся до Надії Іванівни.
— Поки що давай кожух з валянками, — сказав Георгій.
