Надія Іванівна на хвилину замислилася.
— Звичайно, з переляку хазяїн усе вам віддасть, а потім, коли підете, напевно побіжить до старости. А той вишле погоню. Староста з-за сина побоюється хазяїна.
— Так я зв’яжу його і замкну, сам — на коня, і шукай вітра в полі. За ніч я далеко махну.
— Рисковано, — вагаючись сказала Надія Іванівна.
— Але іншого виходу нема…
— Тільки тоді ви вже й нас зв’яжіть. Я вам приготую вірьовки.
— Можна до вас нагору? — почувся тихий голос Пузанка.
— Можна, лізь сюди, — дозволив Георіій і додав: — А Пузанок нехай не розпрягає коня, коли хазяїн повернеться.
Хлопець виліз на горище і сів навпочіпки біля льотчика. Надія Іванівна розповіла йому про план Георгія. Пузанок слухав і тільки кліпав наївними очима. Було важко зрозуміти, як він ставиться до наміру Георгія. Минуло чимало часу, поки хлопець сказав протягом:
— Та добре вже. Чого там. Тільки кінь прийде стомлений. Може б, усе це на завтра відкласти? — І раптом пожвавішав: — Завтра я вас миттю за Манич перевезу.
— Ну, ви тут вирішуйте вдвох, а я подивлюсь, щоб часом хто не зайшов у сарай. — І Надія Іванівна спустилася вниз.
— А ти, Пузанок, не думаєш до своїх податися? — Карлов пильно вдивлявся в неголене обличчя хлопця.
— Де вже мені! От коли росіяни прийдуть, тоді знову піду воювати.
— А ти сам хіба не росіянин?
— Чому ж не росіянин? Росіянин! А що?
— Та все дивуюсь, що ти від слова «наші» одвик.
Хлопець спідлоба глянув на льотчика.
— Ти коли-небудь чув, Пузанок, про навалу Чингіз-хана на Русь, про татарське іго? — спитав Георгій.
Хлопець заперечливо хитнув головою.
— Хани забирали в неволю жінок, дітей, грабували й палили міста, села. Так само, як тепер гітлерівці роблять. Триста років стогнала руська земля під татарським ігом. Та піднявся наш народ, зібрав сили і вигнав ханів з своєї землі. От і тепер — коли геть усі піднімуться проти фашистів, коли такі, як ти, — оточенці, — презирливо вимовив це слово Георгій, — не відсиджуватимуться по хуторах і станицях та не гнутимуть спину за шматок хліба, покотяться тоді німці за Дон, за Дніпро, а там і до Вісли та Німану близько. Так-то, Пузанок! Соромно тобі має бути.
Хлопець слухав льотчика з широко відкритими очима.
— Правду кажете, час до своїх подаватися, — сказав він нарешті. — Тільки з хлопцямц треба поговорити. — Нас же четверо в цій станиці поневіряється. Разом зручніше.
— Тільки не гайтеся!
— Ні. Ось виряджу вас і зберемося. Хлопці слухають мене. А Степан уже давно вирішив тікати.
