Він був вражений товщею хутра і зачудовано дивився на льотчика. Потім, опам’ятавшись, заметушився, почав зривати з стіни збрую, хомут, віжки.
— А я коня запрягти прийшов. Хазяїн за Манич збирається до сина, його син там за старшого в поліції служить, — пояснив Пузанок.
Георгій насторожився.
— Чого ж ти раніше не сказав, що в хазяїна син поліцай.
— А ви ж не питали раніше, — відповів хлопець і вивів коня на вулицю.
«У самісіньке лігво зрадника потрапив, — подумав Георгій. — Невже хазяїн довідався, що я тут ховаюся?.. Ні, не може бути. — Георгій згадав, з якою щирою радістю зустріла його Надія Іванівна. — Навіть актриса нездатна так грати… А коли що — постріляю зрадників, сам застрелюсь, а живим не дамся».
Знадвору долинали бурчання і лайка Пузанка, який запрягав коня. Потім хлопець зайшов у сарай, узяв оберемок сіна і відніс його в сани.
Георгій почув владний голос. Від’їжджаючи, хазяїн наказував Пузанку, що треба зробити по господарству.
Через деякий час зарипіли полози саней.
— Увечері повернуся пізно, — виїхавши з двору, гукнув хазяїн.
Незабаром прийшла Надія Іванівна. її очі радісно сяяли.
— От ми й самі лишилися. Як перебули ніч?
— Переспав добре. А от мене непокоїть, що син вашого хазяїна в поліції служить.
— Та ви не турбуйтесь, він сюди тільки один раз і приїздив місяців два тому.
— А чому хазяїн сьогодні до нього поїхав? — допитувався Георгій.
— Та ви що? Невже не довіряєте мені?
— Довіряти довіряю, а все-таки дивно — чому саме сьогодні поїхав хазяїн? — він пильно глянув на жінку.
Хвилину вони дивилися одне одному в очі.
Надія Іванівна спокійно пояснила:
— Хазяїн уже кілька днів збирався до сина. Там гостює його дружина, він хоче привезти її додому. Досі були великі морози. А з учорашнього вечора потеплішало, от він і поїхав сьогодні.
Вони помовчали.
— Не бійтеся, друже, не думайте про це, — ласкаво і переконливо зашепотіла вона. — Ніхто вас не викаже.
Все буде добре. Зараз принесу вам попоїсти і піду до знайомої ленінградки. Спитаю, може, у неї від чоловіка лишилась якась одежина.
Ці слова схвилювали Карлова.
— Дякую, Надіє Іванівно, — глухо промовив він. — Дуже дякую!
…Від знайомої Надія Іванівна повернулася з порожніми руками.
— Так само, як я, все виміняла на молоко та хліб, — сказала вона, зітхаючи. — Де ж дістати одяг? Украсти в хазяїна? Але він помітить. З дому вижене…
— А в Пузанка нічого не знайдеться? — спитав Карлов.
— Де там, весь його одяг на ньому.
— А що коли… вночі зайти з автоматом у хату і зажадати від хазяїна старої одежини?
