Не встигли Вітчим з дружком вивільнити кукурудзяну хатку й кущі, як із
хати вилетіли ще два гості.
Один із них зайняв туалет, а інший, не маючи сил чекати, рушив просто-
таки... до сарая!!! Так сильно шарпнув двері, що багатостраждальна внутрішня
защібка вмить відпала.
—
Гав! Ой! — у два голоси зойкнули Найда з Миколкою.
Все! Зараз їх тут викриють і повбивають!!!
Дядько, який уже налаштувався на вдале приземлення, і собі звереснув.
Кулею вилетів із сарая і, ледве підтримуючи штани, навприсядки помчався
геть.
Видно, він теж злякався, бо, пострибавши бур’янами, вискочив за паркан, і
того вечора більше його не бачили.
—
Гриби-и-и! Мабуть, попались якісь поганки! — ошелешено стогне
той, який вилазить із туалету.
—
А такі ж були добрі, хай їм грець! — висовується з хати ще одна
скорчена від болю морда.
Особливо погано було Вітчимові: від його біганини в Найди з Миколкою
миготіло в очах дужче, ніж від осені.
Гонки до туалету набирали обертів.
Мама, кривлячись і тримаючись за живіт, найбільше, звісно, клопоталась
Вітчимом: відпоювала його водою, годувала якимись таблетками і винувато
слухала тиради на адресу свого «байстрюка» та байстрюкового «шолудивого
пса».
Коли Вітчим, перекопавши останнього матюка, зомлів (як ото Миколка
від його тютюнової науки), мама побігла до сусідів викликати «швидку».
А Миколка з Найдою не стали чекати, поки приїде біла машина з
«блимавками» або поки ще хтось зарветься до сараю.
Негайно повернутися до Халабуди! Вони гцо? Вони нічого!
Як-не-як завтра Миколці до Школи! Може, уроки треба зробити, чи що...
Ніч спали погано, хоч животи крутив не біль, а тільки голод.
Зате коли наступного дня дізнались, що всі гостювальники на чолі з
Вітчимом оклигали й знову засідають у Миколчиному подвір’ї, навіть трохи
пошкодували, що назбирали вчора тільки двоє відер.
НЕВДАЛИЙ ЖАРТ
Ну, що такого Найда зробив?!
Подумаєш, ішли вони собі з Миколкою мимо Товстушиного дворика!
У кицьки Анхвіси якраз мав бути підвечірок — Миколка для таких
прогулянок уже й ложку з собою носив. А що мисочка була порожня, то вони
собі йшли і зовсім просто так, мимо.
Ну, подумаєш — гавкнув на ту дурну Анхвісу! Сидить завжди, наче пані
яка, на тих штахетах, порошком і ковбасою несе від неї на кілометр! Та сто
тюків вона йому потрібна! Ходили б вони з Миколкою біля цього дворика,
якби тут не пахтіли кицьчині обіди й підвечірки, аякже!
А вона — ото ще ненормальна — як підскочить! Та як зашипить! Та
