- А еті будуть? - Риба трохи відхилилася назад і зробила жест, що мав би імітувати рухи диск жокея на вечірці, котрий крутить вінілову платівку. В Іри це дуже нагадувало дівочу мастурбацію. Банзай зайшов, його зауважили, і балачка відразу ж затихла. За спиною почув голос Риби Сонце:
- Фу, нєнавіжу єго. Как наркаман.
Юркові замахав Діма, кажучи тим самим, що приготував місцечко. Волею неволею довелося сідати в один із передніх рядів, зарезервованих для викладацької еліти та ведунів.
Усі повільно засмокталися у зал. На сцену вийшов пан Андрій; відкашлявшись, він промовисто замовчав.
Пан Андрій мовчав так довго, що, здалося, надумав повто рити нашумілу п’єсу «3.24» (це коли піаніст нерухомо сидить перед фортеп’яном і виконує ТИШУ; ТИША, у свою чергу, виконується глядачами, їхнім бурмотінням, шепотом, плям канням, скреготом, рипінням крісел і т.д.); виявляється, він лише хотів, щоб усі заткнулися.
Нарешті стихло все, тільки було чути, як Дімочкінс тихень ко підвиває свою «Коноплю» десь у задніх плебейських рядах.
Почалася довга, занудна, патетична, еклектична та вельми безсенсовна промова, що місцями через невдало гостру сати ру нагадувала викривальну філіпіку (учительки англійської мови, яких філіпіка викривала одну за одною, зривалися з місць і з плачами вибігали із спортзалу; пан Андрій лише знизував плечима, ніби кажучи: «Ох уже це жіноцтво!»).
Призерам олімпіад вручили по конвертику з батьками Хмелями всередині, чемних погладили по голівці, а нечем ним, як то кажуть, добре дали по сраці.
Далі почалися занудні й не дуже виступи різних класів, які збурили у Банзая емоції лише двічі.
Вперше - тоді, коли на сцену вийшло троє хлопців (добре відомий усім Юрко Ржепецький, автор слів, - серед них) і заспівало доброї повстанської пісні:
Десь під Львівським замком
Старий дуб стояв,
А під тим дубочком
Неформал лежав.
Він лежить, не дише,
Він неначе спить,
Золоті кучері
Вітер шелестить.
Як ти був маленьким,
батько хіпував,
У подертих джинсах
Містом вишивав.
Було вас у батька
П’ятеро синів:
Перший був скінхедом,
Другий - роккабіл…
Друга несподіванка була радше драстичною, аніж алего ричною. Невеличкий хор хлопчиків переспівувався з невеличким хором дівчаток російською. «Падаждьом маю маму?» - запитували дівки. «Падаждьом. Тваю мать»… - відповідали хлопаки. Банзаю страшно захотілося кинутись на сцену й покусати зубами якомога більше співаків. Але так файно покусати, так, щоб потім шви накладали.
Шоб знали.
