Ніхто з персоналу чи родичів (а їх було всього двоє - тато і бабця) так і не сказав йому, наскільки близько він зумів підійти до краю.
4.
Його найкращий товариш Дощ вивчав межі реальності за допомогою спиртних напоїв, проте це не заважало йому бути досить таки успішним студентом. Разом із Банзаєм вони вчилися на біохімії й обидвоє схиляли голови у пошані перед величчю циклу Кребса. Вони навіть планували видати кілька страшенно розумних і глибоких книжок на цю тему.
Банзай подумки вже бачив, як він розкриває одну дуже вчену книжку й читає:
Видавництво «Наукова думка» готує до друку:
Банзай Ю., Мокоша С. «Ілюстрований путівник по циклу Кребса в алегоріях»
Банзай Ю., Мокоша С. «Цикл Кребса для «чайників»
Мокоша С., Банзай Ю. «Цикл Кребса в прислів’ях і приказках» (видання друге, доповнене і перероблене)
Ще було б непогано написати стереографію (тобто науко ву роботу, виконану двома людьми) на тему: «Слово на захист фекалотерапії». Нехай знають, що не сечею одною можна зцілитись.
5.
Банзай стояв, спершись на підвіконня, навпроти кабінету директора. Він мав на меті з’ясувати, кого, де і скільки він буде вчити. Директор саме балакав по телефону. Судячи з підлабузницького тону, це була дружина. Юрко вирішив, що тактовніше зачекати за дверима.
На протилежному кінці підвіконня сиділа якась мала, не то десяти, не то одинадцятикласниця, не красуня, та все ж доволі симпатична. Вона втомлено зітхала, слухаючи тере вені якогось хлопця, що вився коло її ніг. Той дурнувато посміхався й розказував своїй пасії якусь вельми нецікаву бувальщину:
- О, ну і ми з Андрійом включили ту штуку в її хаті, знаєш? Шо там такі бульки міняються?.. - хлопчина аж упивався, мало не захлинаючись, власною історією. Весь його вигляд показував, що, з одного боку, соромився того випадку, а з іншого - пишався своєю зухвалістю, що він, мовляв, потрафить розказати ту оказію дівчині. - І ми дивимося на ті бульки, а тут заходить її мама! - хлопака буквально сочився слиною, так його те тішило й розбурхувало. - А булька якраз прийняла форму… ну, ти знаєш, чого, а мама… Ну, форму відомої речі…
- Член, чи шо? - байдуже кинуло дівчисько.
Якраз із дверей вигулькнув пан Андрій, і Банзаю не довелося побачити реакцію хлопця. Звалився без дихання від апоплексичного удару, не інакше. А мала, мабуть, бай дуже глянула на тіло й апатично попленталася коридором.
Директора звали Андрій Ярославович. У нього було начебто єврейське прізвище - Вайсґотт, хоча чоловік вигля дав дуже навіть по українськи. У своєму дорогому фотелі він сидів чинно й поважно, з високо піднятим підборіддям, наче хетський цар Суппілуліума І. Вони потисли один одному руки (Юрко зауважив, що робилося це з такою міною, наче пан Андрій жартома здоровкався за руку з п’ятирічним хлопчиком - «О, хлоп’я хоче виглядати як дорослі? Дай дяді руцю! Покажи на пальчиках дяді, скільки тобі рочків!»); пан Андрій запропонував пану Юрієві («Чи, може, просто - Юра?» - спитав він, хитро мружачись у котячі вуса) сісти на кріселко з дешевших.
