Місили ми липке болото сокальської землі, мокли, а йшли, як вояки на фронт. Шевчук мало говорив, був дуже офіційний, зате Маївський висловлював свої спостереження відносно німців і Ґештапо.
Німці зайняті поляками і впорядковують адміністрацію в губернаторстві – говорив Маївський, – на нашу організаційну діяльність покищо не звернуть уваги. Тож такий стан мусимо спритно використати і за пляном КЕ ОУН опанувати всі українські землі по цей бік Бугу. Не можемо забувати нашої приповідки, що кувати залізо потрібно, поки гаряче.
Ця фраза Маївського мені дуже подобалася і я її не раз пристосовував у життєвій практиці. Маївський не тільки давав добрі поради як здійснювати намічену ціль, він теж нас розвеселяв дотепними жартами в часі поганого маршу по болоті, який на душу навівав сум.
Нарешті ми добилися до Грубешова. Там уже існував Український Комітет і шкільний інспекторат. Було видно, що Шевчук почував себе тут господарем. Усі його слухали й респектували.
За організаційним пляном Шевчука, треба було когось кинути до великого села Мінян. Отже туди післано мене й Савчука Степана, на учителів школи. Хоч ми не мали відповідних учительських кваліфікацій, але мали добру волю, яку інсп. Самохваленко оцінив і сказав: «Учителів маємо мало, тож доповняємо людьми свідомими й жертовними, які дадуть собі раду. Святі горшків не ліплять». Він дав нам письмо, з яким ми мали зголоситися в місцевому громадському уряді.
20. В МІНЯНАХ
У громадському уряді нас прийняли з довір'ям і дали підтримку для навчання української дітвори у школі.
Це була дуже вдячна праця, й ми раділи разом із батьками та дітьми кожним успіхом, хоч не отримували платні за свою працю, а жили на ласці гостинних ґаздинь.
Вечорами ми проводили курси українознавства, на які ходило понад сорок осіб старшої молоді. Із жалем треба ствердити, що всі, як діти, так і старші, говорили українською мовою, але писати й читати не вміли і знання про Україну не мали жодного. Тому то ми раділи, коли дітвора й старша молодь легко і з великим вдоволенням сприймали нові для них предмети українознавства.
Першою нашою українською імпрезою було свято 1-го Листопада. Це вперше за ввесь час минулої польської окупації на сцені в селі пролунала українська пісня. Диригентом був Тодьо (прізвище я призабув) із Сокальщини, якого ми стягнули до Мінян на секретаря громадського уряду. Важливе було це, що всі хористи складалися з місцевої селянської молоді. Шкільна заля була замала, щоб помістити мешканців села, які прийшли майже всі й облягали сусідні кімнати школи, щоб хоч трохи послухати рідної пісні.
