Я мав іще кілька днів часу й міг використати гарну, бельгійського виробу, стрільбу, яку мені подарував Іван Климів, знаючи моє замилування до полювання на дичину. Сказав мені Петро Башук де найкраще засісти на сарнюків коло Себечева.
Тож: одного досвітку, ще далеко до схід сонця, я пішов полями під ліс, до якого припирало поле з озиминою. На краю лісу я вибрав догідне місце і заліг з готовою до пострілу стрільбою.
Довго я лежав за кущами та сарнюків не було видно. Вже ранній туман упав на землю, небо набрало синього кольору, на якому золотом ясніли смужки хмар у променях іще не сходячого сонця. Заповідалася все ще гарна погода, яка тривала вже кілька тижнів. Кущі довкола вже прибиралися жовтими та рожевими листками, дерева ще добре зеленіли. А озимина, як рута зелена, аж за очі брала. Я давно такої краси не бачив і тим видом любувався, як дитина. Та сарнюків все одно не було.
Несподівано з кущів вийшло п'ять красноперих фазанів. Найбільший із них голову тримав високо вгору й зорив довкола. Це самець, що пишався своїми червоними перами. Фазани рідка птиця в наших околицях, її плекали звичайно багаті дідичі в окремих загородах у лісі. Та війна поломила кордони держави і теж збурила огорожі звіринців. Тож вільні фазани свобідно ходили по озимині, скубаючи свіжі пагінці пшениці.
Не хотілося стріляти, коли людина чекала на більшу штуку. Сонце добре освітило галявину на протилежному боці під лісом, і я прийшов до переконання, що сарнюки вже не вийдуть. Тоді піднявся і глянув ліворуч на дорогу, яка проходила полями. В тому ж моменті у придорожньому рові сполохалося стадо сарн. Задалеко й запізно було стріляти, сарни великими скоками віддалялися. Я вже не застановлявся, змінив набої із дрібним шротом, прицілився і вистрілив. Два фазани затріпалися і впали, третій підлетів у гору, але був поранений і присів десь у кущах.
Молоді дівчата раділи фазанами і приготовили нам добрий обід.
Під час того, коли я любувався «королівським» відпочинком у Себечеві, Іван Климів кидався по всіх усюдах, як той вітер. Здається, що він уже трохи відживився, бо енергія у нього була невичерпна, а виглядав далі худим, як у тюрмі.
Одного дня привів він Дмитра Маївського. Була це молода пристійна людина, з правильними рисами обличчя, чорними вусиками. Був поважний і спокійний, а в очах палав вогонь.
Наша група збільшилася ще одним членом – Миколою Шевчуком, який перебрав над нами провід і, не зважаючи на сльоту, що почалася по довгих тижнях гарної погоди, потягнув нас на Грубешів.
