Час проходив як у сні. Здавалося, що часом був напівпритомний. Ним ніхто не цікавився, а ключник, який подавав їжу, ніколи не промовив слова. Із світу ні один звук не доходив до «кам'яного мішка», який містився на четвертому, чи третьому поверсі під землею. Але Вугляр часто чув виття собаки й сам не знав, чи це був голос собаки, чи штучно витворений, щоб грав на нервову систему.
Не тямив Вугляр, чи думав він про щонебудь, чи молився, чи ні. Але знає, що його ніколи не брала зневіра й не приходило на гадку покінчити тяжкі, нестерпні хвилини життя самогубством. Пам'ятає, що часом, коли дверник відкривав двері, то до льоху віяв гострий, холодний вітер, який проймав аж до кости. Звідки це повітря, а радше протяг діставався, того Вугляр відгадати не знав.
Коли світало, Вугляр чув глухий стукіт дверей до камер на горішніх поверхах і так розрізняв пору дня.
Коли його перший раз вивели на денне світло, Вугляр мало не втратив зору. Щільно закрив повіки очей і так помалу привикав до денного світла.
Возили його на судову розправу до Луцька, а як вибухла війна, знову перевезли його з німецькими в'язнями до Рівного. Це все пережити міг тільки Вугляр. Тяжко повірити, але хто його знав, не сумнівався.
З Вуглярем ми пішли по деяких районах з організаційними справами.
Через кілька днів наших мандрів від села до села, Вугляр відвів мене до с. Поториці й передав до рук Василя Макара, який уночі перевів мене попри большевицькі застави поза село над ріку. Там на мене чекав човен із зв'язковим, який перевіз мене на другий берег Бугу.
За Бугом мене відставили до с. Себечів, просто до хати Петра Башука. В той час наші друзі багато говорили про втечу Петра із львівської тюрми Бриґідок. Втеча відбулася ще до вибуху війни, і про неї варто згадати з уваги на оригінальний і одчайдушний плян.
Петро Башук, Петро Канюк й інші сиділи в поодинках у Бриґідках. На коридорі того відділу були двері, які сполучували в'язницю із приватним мешканням начальника тюрми. Башук прийшов до логічного висновку, що коли за тими дверми є приватне мешкання, то там теж існує воля…
По докладній обсервації наші друзі ствердили, що ключ від згаданих дверей є в руках вартового. Одного погідного дня один із друзів у поодинці ніби тяжко захворів і почав «умирати». До середини ввійшов сторож і, нічого не підозріваючи, нахилився над «умираючим». Цей раптово схопив дужими руками за шию сторожа так сильно, що йому, небораці, відразу заперло духа.
