19. МАНДРІВКА НА ЧУЖИНУ
В рідному селі не довелося довго побувати, всього три дні. Вже третього дня прийшов від Івана Климова післанець і приніс у сірничок скручену естафету такого змісту: «Зголоситися у Ворона, чекає дорога на захід. Взяти з собою конечні підручні речі. Слава Україні! – Мармаш».
Стало ясно, що виникла потреба йти за ріку Буг. Прикро було родині мене знову прощати. Мій брат підвіз мене під Радехів і, прощаючись із сльозами, промовив: «Братіку, моє серце чує, що ми бачимося останній раз». Сказав правду, помер він під большевицькою окупацією в 1940 р.
В с. Ордові я зайшов до хати Миколи Свистуна-Ворона від нього довідався про його пригоди, яких він багато зазнав у підпіллі й тюрмі.
Поліція забрала його напівпритомного, пораненого в обидві руки й ноги, а одну кулю Микола пустив собі в уста з надією, що згине. Та поліція заопікувалася ним і в лічниці Микола загоїв рани на ногах і руках, але рана в піднебінні скоро не гоїлася. Тож Миколі впало на думку вдавати німого, мовляв, утратив мову внаслідок рани в устах і все.
Подумав, так і зробив. Рана загоїлася, а Микола ні звуку, не то слова промовити не міг. Не міг і не помогли жодні лікарські досліди. Миколі було з тим добре. Бо не треба було відповідати на питання поліції, а писати також не міг, бо права рука була поранена у згині долоні і стала штивна. Врешті всі повірили, що Микола німий.
Найближчі друзі тим фактом були дуже стурбовані й навіть самий Микола став думати, що він, можливо, таки справді не зможе говорити. Тож одного разу використав нагоду, що сам був на хвилинку в тюремній туалеті, промовив слово «мамо» і з того дуже радів, хоч настрашився сам свого голосу.
З Тернопільської тюрми вийшов перед приходом московських військ і щойно на волі, поза містом, у гурті найближчих друзів, Микола затягнув на ввесь голос пісеньку собі і друзям на втіху.
Микола вже встиг повідомити Вугляра у Стоянові, який теж вернувся з Рівенської тюрми. На Вугляреві було дуже пізнати сліди тюрми. Беззубий (поліція без дентиста повиймала зуби), обличчя запале й сіре. Тільки очі світилися темними вугликами сильної волі і впертости.
Вугляра в Рівному посадили до льоху без вікна. Це був наче правдивий кам'яний, вологий гробівець. У ньому Вугляр просидів півтора місяця, світу Божого не бачив, ані кроком не переступив порога того льоху, тільки раз на добу виставляв посудину т. зв. «кібель» і коновку на воду.
Та каюта мала простору у квадраті півтора метра, а висока була на два з половиною метри. На кам'яній долівці постійно стояла кількасантиметрової висоти вода. Вугляреві пощастило, бо мав на собі непромокальні чоботи, яких ніколи не скидав, тож вода не доходила до тіла. Ліжка не було, стояв стілець, на якому Вугляр сидів і спав, сидячи.
