Той самий дім на кінці вул. Львівської, город і клюмби із квітами, які я так любив колись управляти. Привітала мене пані Оля як годиться, по-материнському. Побідкалася над нашою долею й заметушилася по кухні, щоб приготувати перекуску. Діти вже гарно підросли: Славка з темними очима й чорними шнурочками брів виглядала на панянку. Богдан уже був школярем. Пані Оля дала мені сорочку на «нову господарку». Приємно стало, але тяжко було засиджуватися, як десь там на селі виглядала рідна матуся та й, може, сльози крадькома витирала. Ех, скільки то сліз довелося матусі пролити, щоб вибавити такого шибайголову, яким був я!
До рідного села, оподалік від головного шляху ми хотіли крилами злетіти. Мали перед собою ще один кілометр дороги, як на головному шляху знялася курява. Коні тягнули вози, на яких сиділи сірі від пилу вояки в таких же сірих шинелях. Большевики!.. Прикре вражіння зробили вони на мене. Вояки були байдужі до всього, не видно було того бойового духа, який ми помітили на лицях німецьких вояків. Худі у зарослі обличчя тупо дивилися десь перед себе. З вигляду можна було пізнати, що та армія не несе нічого цікавого, доброго, бо що голодний може принести?
Нарешті прийшла довгоочікувана хвилина, я переступив поріг рідної хати, і всі присутні на мить завмерли, спрямувавши на мене очі. Хаос і радість, які після того зчинилися, годі описати. Всі тиснулися до мене, цілували, й рівночасно плакали. Моя скромна матуся найбільше була вирозуміла, стояла з боку й чекала, поки всі інші зі мною привітаються. Стояла, усміхнена крізь сльози, а уста шептали молитву. Певно дякувала Всевишньому за радісну хвилину, якої дожила.
Прийшли сусіди й дальша рідня. Говорили майже цілу ніч. Основним питанням був новий, московський окупант. Тяжко було дати задовільну відповідь на питання, чи виженемо з рідної землі москалів. Але одно я міг сказати, що всім нам треба до боротьби рук прикладати й багато жертв віддати, щоб колись нарід утішався повною свободою.
Цікаві були селяни, свідомі й войовниче до нового окупанта наставлені. Слухали моїх оповідань про тюрму, пускали під стелю дим із бакуну й поважно кивали головами, вставляючи час від часу свої зауваги та питання. Всю надію покладали на ОУН і свято вірили, що тільки ОУН зможе повести нарід на боротьбу з ворогами. Вірили й надіялись, готові були самі допомагати, не боячись поганих наслідків для себе.
За роки моєї неприсутности багато змінилося в ментальності наших селян. Вже й сліду не було того селянина, який мав свою філософію: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Жили тепер великою ідеєю визвольної боротьби й раді були в неї включитися. Я запримітив, що ОУН мала великий вплив на спосіб думання наших селян, а це доказувало про неустрашиму і творчу працю ОУН на землях, окупованих Польщею.
