Оповідали друзі багато ще інших, менше важливих, пригод членів ОУН із поліцією. Приємно було розмовляти на волі із друзями, яких майже три роки не стрічали, та була пора йти далі на Радехів до с. Нивиць.
Вже добре стемніло надворі, як ми застукали до дверей Слободюка на передмісті Радехова. Спершу не хотіли вірити моїм словам, не пізнали мого голосу, аж прийшов Дмитро Слободюк, тоді щойно відкрилися двері й нас вітали, як рідних. Вранці ми вийшли на місто, в якому товпилося багато польських вояків. На нас ніхто не звертав уваги. Для мене місто було цікаве змінами, які зайшли на протязі останніх кількох років. Було більше нових квітників, упорядкованих травників. Це давало більшої принадности містові, воно виглядало багато чистіше, як колись.
На вул. Львівській до мене усміхався кожний дім у золотих променях ранішнього сонця. Початок осени ще не позначився на зелені кущів бозу і жасмину, з яких колись я покрадьки зривав китиці, щоб поставити до флякона у своїй кімнаті.
Український Народній Дім відрізнявся від інших будинків своєю імпозантною будовою, чолом до Львівської вулиці, із двома крилами, які замикали внутрішнє подвір'я. До сонця поблискувала кольорова мозаїка, яка нагадувала українські вишивкові мотиви. Балькони були пусті, як і не видно було облич у вікнах. Тільки гордо стояла наріжна вежа Дому, на якій бракувало українського національного прапора. А побіч невеликий домик у городі Софії Шумської, а там далі поле й залізничний насип. Все це для мене було таке знайоме й рідне, що на душі стало радісно. Ще кілька високих східців, і я опинився в Народньому Домі, де містився Повітовий Союз Кооператив.
На мене глянули з підозрою незнайомі обличчя працівників, їм не подобалася моя польська військова уніформа. Перший зірвався Балій Петро, по-козацькому розцілувався, а в його очах світилася правдива радість. Відразу посипалися запити і дзвінкий сміх Петра. Із другої кімнати надійшов дир. Антін Маланяк і по-батьківському пригорнув мене та познайомив з іншими працівниками Союзу.
Я глянув на порожне місце на стіні, де колись висів мій пам'ятковий тризуб роботи мистця Винаря.
Вкоротці прийшов із міста Льоньо Марків, найстарший працівник у тій установі, права рука директора. Взяв мене Льоньо під руку і повів по магазинах. Там я стрінув старого друга Івана Мотлюка й познайомився з новим працівником Журавлем (молодшим), п. Салуком та ін. Говорити було про що, але мене тягнуло до пані Олі Маланяк, яка для мене була як друга мама.
