Було вже по півночі. Військові коні ступали поважним кроком, час від часу порскали, й фірман не думав їх підганяти. На возах ми дрімали, притулившись один до одного, бо хоч була гарна погідна ніч, то вже трішки дошкуляв осінній нічний холод. Ненадійно перед нами загорілися сильні рефлектори і впала польська команда: «Стаць, ренце до ґури!». До нас підійшли польські поліцисти, забрали від нас усю зброю, зігнали з возів і питали, хто ми й куди їдемо.
Іван Климів, як старий, досвідчений вояк, по-військовому зголосив, що нашу частину розбили німці, а військове командування наказало нам їхати в напрямі на схід додому.
Поліцисти наказали нам іти за ними, оминаючи село Скоморохи, в напрямі Сокаля. Ми думали, що нас вони готові постріляти як дезертирів. Та коли ми вже були далеко за селом, на сході світало, поліцисти сказали нам іти до Сокаля й не вертатися до Скоморохів.
До Сокаля ми прийшли, як надворі вже був день. На наше велике здивування, в місті панувала цілковита тиша. Тільки вулицею Костюшка проходила група вояків, а радше недобитків польської армії. Цивільних людей на хідниках іще не було видно.
Іван Климів у місті мав багато знайомих, отже пішов засягнути інформації. Найближче було до панства Ріпецьких, тож Іван пішов туди. Вернувся з печеною по-домашньому бабкою й почав таки на вулиці її поміж нас ділити.
Інформації були сумні й тяжкі, як олово, та налягли ще більше на душу. Нарід із страхом очікував большевиків. Молоді націоналісти в хаті не сиділи, пішли заготовляти зброю й амуніцію, згідно з дорученням Проводу ОУН. В місті наразі ще не було жодного комуністичного комітету, там комуна нижче трави, тихше води, тож: не було кого усувати від влади.
Не гаючи часу, ми із Сокаля подалися на Кристинопіль, ближче села Сільця, звідки походив Іван Климів і де мешкала його родина.
У Кристинополі ми застали подібну ситуацію, як у Сокалі, тому, не затримуючись, пішли до Сільця.
Нас насторожив звук моторів, який зближався дорогою перед нами. Спершу показалися шоломи вояків, які барвою не відрізнялися від уніформ.
Це їхали німці на мотоциклях. Вояки перед нами припинили мотоциклі, привіталися і спитали, чи маємо при собі зброю. Мали право нас забрати в полон, бож ми були в уніформі польської армії.
Іван Климів вияснив, що ми не є вояками, а звільненими політичними в’язнями, а уніформу набули в дорозі, бо тюремний стрій був поганий. Нас відпустили. До Сільця ми прийшли надвечір.
