Лишили ми їм наші скромні харчові запаси й подалися в напрямі Ковеля. В тих околицях було дещо легше із прохарчуванням, бо ми знаходили свідомі українські родини, які з нами ділилися, чим могли.
Ми щасливо обійшли місто Ковель, який у часі кількох налетів був бомбардований, і щасливо добилися до села Андрія Марченка.
Ще ми добре не розгостилися, як на подвір'я увійшли Осип Мащак і Роман Біда. Виявилося, що Біда Роман вигрів свої ноги в соломі, які знову стали слухняні до ходу. Тож не треба було шукати підводи. Паніматка й пан отець, по привітаннях із сином, зі сльозами радости в очах, не знали, як нас пригощати.
Ми наперед добре помилися під студнею й почали їсти. Влодко Рудник із Жовкви наказував: «їжте помалу, не забагато, бо похворієте!»
Та годі було піддатися спокусі запаху свіжої їжі. Ми їли аж «коти поза вухами ходили».
Там ми довідалися, що москалі перейшли ріку Збруч і є в поході зайняти західні українські землі. Свідомість, що наші рідні сторони попали з-під одного окупанта під іще гіршого, жорстокішого, який пляново нищив український нарід від 1920 р., дуже нас тривожила.
Ми питали Івана Климова, чи ОУН може підняти повстання проти москалів, щоб створити український уряд на ЗУ-Землях.
– ОУН до такої революції ще не підготовлена, – відповів Климів, – революція вибухне на Сибірі, в концентраційних таборах і звідтам перекинеться в Україну. Наразі ОУН буде вести підпільну боротьбу, але в іншій формі, як із поляками. Боротьба буде тяжка, й до того нам треба приготовитися.
Другого дня наша група зменшилася ще на двох друзів: Корнелюк і Шедловський пішли у свої родинні сторони Волині. Климів кожному подав інструкцію, як треба берегтися перед московськими большевиками, які арештують за кожне необережно сказане слово.
Тяжкі думи насіли на наші голови. Радість із волі, зустріч із ріднею і зв'язана з тим душевна приємність розвіялася. Місце приємних мрій заступив невідомий нам до того часу страшний окупант, якого ми знали тільки з описів у пресі, з повістей, як «Шляхами на Соловки». Якісь вояки в сірих шинелях і з великими червоними зірками на шпічастих шапках, що їх часто рисував гумористичний журнал «Комар», не сходили мені з голови й увижалися, як примари з наставленими гострими багнетами.
Перспективи боротьби з новим окупантом, що їх виразно нам змалював Климів, не були потішаючі. Може, це було й добре, бо ми вже завчасу морально себе до того приготовляли. Кожний знав, що він є воїном великої національної ідеї визволення України й готовий в різних умовинах життя, без страху воювати з ворогом України. Такі то думи снувалися в наших головах, і ми не помічали красної Волині в її кольорах золотої осени.
