8. ТРАНСПОРТ ДО ЗОЛОЧЕВА
Коли вже зникли сліди поліційних допитів, які видніли на обличчях майже кожного з нас, замкнених у судовій міській тюрмі, нас викликали на подвір'я. Поліція пов'язала нас ланцюжками й парами, що були пов'язані ще окремим ланцюгом, в ранішніх годинах повела на залізничну станцію.
Сонце яскраво вже світило, молоденькі листочки на деревах блищали своєю свіжістю та манили мої очі. Зелена травичка при дорозі, на якій часто зустрічався жовтий квіт молочаю, і під деякими домами нарцизи нагадували мені весну в повній красі. Чому того всього я не спостерігав перед тим? Це все таке гарне й дороге, навіть небо стало синіше, аж темне, й манило душу у свої незбагненні простори. Хотілось іти хоч би закутим, іти далеко-далеко й милуватися красою природи.
Рівночасно радість і сум оповили душу. Сум тому, що я був свідомий останнього прощання на волі. Аджеж прийде час, коли мури тюрми все закриють, лишаться тільки спомин про ті квіти молочаю, на яких уже увихалися бджоли, поля, які вкрилися ранньою озиминою, те небо, яке можна буде бачити хіба тільки через заґратоване вікно.
Та не було коли роздумувати, нас завантажили до вагону, й ми поїхали на Львів.
Висіли знову на Підзамчі у Львові і на станції чекали кілька годин на потяг до Золочева. Більша кількість поліції, яка тісно оточувала юнаків {найстарший із нас, районовий провідник ОУН Дмитро Кушинський із села Криве мав усього 23 роки і вже відсидів два з половиною роки тюрми в Золочеві, побувши на волі ледве кілька місяців) звертала на себе увагу всіх присутніх на станції.
Я завважив молоду дівчину-панянку, яка, як видно було, – шукала нагоди зблизитися до нас; її очі так і горіли бажанням довідатися, хто і за що арештовані. Вона підходила до поліції і питала про нас польською мовою, але поліція не відповідала. Тому, що я дивився пильно на неї, вона спробувала нав'язати контакт зі мною при помочі міміки. Я потвердив її німий запит, що ми українці й націоналісти. Звідки й куди нас везуть, годі було мені відповісти. Та все таки вона врешті відчитала з рухів моїх уст і сама повторила устами назви Радехова й Золочева. На її обличчі лягла легка усмішка.
Я був переконаний, що це вона збирала інформації для Служби Безпеки ОУН.
Коли ми сідали до потягу, дівчина помахала ще рукою в нашому напрямі і ми сховалися в переділі вагону.
* * *
Із залізничної станції в Золочеві до тюрми, яку називали «Замок», було досить далеко. Ми підходили доріжкою до гори, на якій височіла тюрма. З лівого боку було багато зелених дерев, а із правого боку оточував тюрму високий вал, підмурований кам'яною стіною. На тому валі стирчала колюча загорода із дротів і сітки. На одному розі стояла будка для сторожа, який проходжувався високо на валі.
