Шляхом «Леґенди» | страница 22
Хоч до поліційного приміщення було недалеко, я постановив гідно триматися, не нанести сорому родині, Іванові Климову й Вугляреві, які безмежно мені вірили, Найкраще відмовитися від зізнань, як це зробив Микола Климишин на знаному політичному процесі у Варшаві.
І з тією постановою я підніс голову вгору, скинув свій внутрішній тягар із душі і сміло міряв зором ворогів.
Так я покидав радісну весну, свіжозелені бруньки дерев, які ще вповні не розвинулися. На кущах бузка під поліційною станицею безжурно цвірінькали сірі горобчики, які то стрибали з вітки на вітку, то чепурили свої пір'ячка й були до всього байдужі, не відчували того болю, з яким я, проходячи повз них, прощав їх на волі.
Глухо закрилися за мною двері поліційної кімнати.
* * *
Прийшли до мене тяжкі хвилини: фізичні знущання, внутрішня боротьба за скріплення моєї постанови витримати морально й не датися поліційним вимогам. Відзивалося сумління, чи зуміють зрозуміти вагу хвилини молоді члени ОУН, що їх арештувала поліція. Чи не докорятимуть своєму Проводові за підготовку акції, через яку вони наражені на тортури? Це все приводило мене до розпачу. Та я слухав глибин свого сумління і, прислухаючись, чув виразний голос:
Не здатися, рятувати свою честь, якої навіть сильний, озброєний ворог не зможе знищити. Мені полегшало на душі.
Не помагали інтервенції адвоката Ярослава Селезінки і мого директора Антона Маланяка, хоч я до жодної вини не признався, а при конфронтації з Дубенком заперечив його зізнання, які мене обтяжували. У висліді моєї постави Дубенко відкликав свої зізнання, але це не змінило мого становища.
Щоб скоріше позбутися поліційного приміщення, я відразу проголосив голодівку. Комісар поліції Войтар сміявся з того, але коли мені приносила обід пані Ольга Маланяк, поліцист Сова, український яничар, дуже просив, щоб я прийняв їду. Я чув за дверима, як він вибачався перед панею Маланяк, що я впертий і тому не їм.
– А що ви йому робите? Може він слабий, може йому потрібно лікаря, що він не хоче їсти? – питала стурбовано пані Маланяк, яка для мене була другою мамою.
– Нічого, нічого, він здоровий, я ручу пані, – втихомирював її Сова.
Так само забирала назад вечері дівчина, яка приносила їх від пані Селезінкової. Можливо, що моя голодівка приспішила закінчення допитів на поліції, які тривали повних чотири доби.
Я ледве сидів на кріслі перед комісаром політичної слідчої поліції із Золочева Йозефом Чайковскім. Присадкуватий, грубий, з рухливими очима, які неначе плавали в олії, комісар поклав короткі руки на краю бюрка і важко сопів. Побіч стояв його асистент Ґерчик, сильної будови мужчина, високий, із суворим обличчям і грізним голосом, яким від мене вимагав настирливо, щоб я признався до вини. Він був сильний, і я найбільше відчував його тяжку руку. Сидячи на кріслі, я тремтів від холоду, який проймай моє тіло. Тим разом мене вже не били. Вмовляли, просили, грозили, змальовували жахливий образ у тюрмі, а, може, й шибеницю.