– Перепрошую, пане, – сказав польською мовою аґент, – ви підете з нами.
– Куди й пощо маю іти з вами? – здивувався я.
– Ви є арештовані.
Дальші мої протести були б зайвими, бо відбезпечені пістолі двох аґентів говорили виразною мовою. Тож треба було загравати, дивуватись, висловлювати здогад про помилку поліції і т. п.
Мене запровадили до якогось міського будинку і в одній кімнаті перевели в мене докладний обшук, який тривав понад годину, а я чекав у спідній білизні. Аґенти забрали кожний кусок паперу з найменшими дрібничками, які я мав у кишенях.
В міжчасі прийшли поліцисти, закували мене в кайдани й вивели надвір. Та на моє здивування таки з порога мене знову потягнули до середини. Як виявилось опісля, на вулиці згуртувалася більша група цікавих глядачів, що виявляли обурення. Події, які розвивалися в кількох останніх днях, спонукали поліцію поробити якнайбільші заходи обережности.
Коли мене знову випровадили надвір, на хіднику було порожньо, а люди стояли далеко на ринку.
В Союзі було багато поліцистів, які вже робили обшук по кімнатах, Один поліцист віддав куплену мною булку Ліді Метельській, яка крадькома обтирала сльози. Серед працівників Союзу був настрій дуже гнітючий і всі мовчали, як наказала поліція.
Після довшого обшуку кімнат, а головно моїх особистих речей, поліція забрала із собою мій особистий кишеневий записник.
При відході я з вимушеною усмішкою кинув кожному головою на прощання. Востаннє глянув на тризуб роботи українського різьбара Винара зі Львова, що його він виконав на моє замовлення. Тризуб мав ту особливість, що з рогів наче освічували його проміння. Коли дивилося на ті різьблені промені під відповідним кутом, можна було виразно прочитати слова: «Вже час, народе, встань», взяті з першої стрічки революційної пісні. Тяжко мені було на серці, коли відчував погляди моїх друзів праці.
На хіднику я вперше відчув повагу ситуації і збагнув, що мене чекає. В мене зродилося переконання, що Дубенко не витримав і заломився. Мене мучила думка, чи зможу витримати тяжкі поліційні допити, тортури. Пригадалася перша точка націоналістичного Декалогу: «Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити тайну».
Не жаль за волею огортав моє серце, а страх за себе самого. Що краще – перенести встид і ганьбу зради своїх друзів, чи терпіння, а може і смерть? Вся моя істота бунтувалася проти того, щоб допускати можливість морального заломання. Єдиний вихід – триматися до останнього віддиху.
