Одного разу до кімнати увігнався слідчий Шевченко і відразу кинувся до мене із криком. А мав ту погану звичку, що коли говорив, або кричав, то з уст порскала слина в обличчя і самий запінювався аж по вуха. Тож тим разом, теж порскаючи мені просто в обличчя своєю поганою слиною, причепився, чи я знаю Климова-Леґенду й сотника Росоху. І то так настирливо, що я гадав, що прийдеться з його рук сконати. Прибігав кожного разу, і все торочив одне й те саме.
Врешті якось про Леґенду забув, але про сотника Росоху все дужче вимагав признання. Вкінці почав страшити, що зробить конфронтацію сотника Росохи зі мною, а тоді вже мені не жити. Я в житті жодного Росохи на очі не бачив, навіть і не чув про такого, розпитував у камері, чи хтось знає такого Росоху. Один друг із Брідщини мені вияснив, хто такий Росоха.
Це був молодий, сильно збудований, брюнет і надзвичайно бойовий повстанець. Він несподівано нападав на станиці НКВД, закидав їх гранатами, або автоматом вбивав кількох енкаведистів і, щезав, наче під землю провалювався. Таким чином у Брідському повіті знищив кілька станиць НКВД. Мав він велику симпатію серед населення, яке йому в усьому помагало.
Це був юнак, який нічого не мав спільного з ОУН, бив большевиків, де попало, тож члени ОУН його толерували, хоч знали місця його перебування. Кохався він у доньці священика, хтось доніс про це НКВД, і її заарештували та перевезли до Львова, в Замарстинівську тюрму. Самий Росоха ширив усюди вістку, що він має в лісах сильно озброєні відділи, які одержують підмогу з-закордону.
Одної ночі літав над лісом совєтський літак, Росоха використав ту обставину для себе й пустив нову вістку, що тієї ночі йому кинули з літаків нові відділи повстанців.
НКВД робило облави по лісах і селах, але Росохи не спіймало. Подавав він себе за сотника Росоху із Карпатської України.
Почувши таку історію, я був іще більше переконаний, що того Росохи зовсім не знаю. Та Шевченко так завзято і впевнено твердив, що я напевно його знаю, що врешті я зовсім щиро просив ставити мені того Росоху до очей.
– Таки приведу, – пінився Шевченко, – й то завтра, а тоді і тобі кінець.
Не пройшло кілька днів, як у дверях камери явився Шевченко й повів мене на допит, чого ніколи не бувало. Я відчував, що заноситься справа з Росохою, й обіцяна конфронтація буде здійснена. Запровадив мене в іншу кімнату, поставив між двома шафами з актами, одну із шаф почав підсувати так, що мене стиснув як пресом.
