Несподівано я відчув сильну гаряч, яка швидко зростала. Піт великими краплями падав із чола, заливав очі й вогнем палив зіниці. Сорочка стала мокра. Попри це все я ще мав змогу думати і ставив собі питання: «Що це за метода і як вона відбивається на здоров'ї людини?»
Я втратив цілковито рахунок, чи радше відчуття часу. Як довго це тривало, не можу сказати. Це могло бути півгодини, або й кілька годин. У певному часі я відчув, що спека спадає. Двері хтось відкрив і вивів мене за руку на коридор. Холодом війнуло на мене, я відкрив очі і перестрашився. Я не міг нічого виразно побачити, лише червону велику пляму, на тлі якої чортиками стрибали невиразні предмети й енкаведист, маленький як карлик. Хоч я на нього не дивився, він таки скакав, меншав і врешті зник. За руку привів мене до камери. Червона пляма ділилася на темні кола, які хоч крутилися, то все таки блідли і зникали. Помалу мої очі почали звикати до нормального світла в камері і я розпізнавав уже людей. Що саме задумували слідчі зробити тим експериментом і яскраво-сліпучим світлом, не знаю. Поза гаряччю і сліпучістю світло, яке, раз попавши до зіниць, витворювало в очах темні й кольорові плями у формі кола, ніяк боляче чи нервово не впливало.
Опісля мене викликали не кожної ночі, а три – чотири рази на тиждень. Мій слідчий улаштувався тим разом краще для себе. В певному часі викликав інших слідчих, які були відомі зі свого звірячого садизму, як Піємонов, Шевченко й вони являлися за потиском електричного дзвінка, а входили до кімнати ніби ненароком. Запитували слідчого, як я справуюся, а, отримавши негативну відповідь, офірували свої послуги, бо їхні «пацієнти» співають як канарки. Тоді починалася комедія. Вони, наприклад, завзялися розбивати на мені ґудзики від светра. Били кулаками так довго, поки роговий ґудзик не лопнув…
Найгірше прийшлося з ґудзиком, який містився на височині підгрудної ямки. Тоді запирало віддих до умління. Але я мав теж певне вдоволення, коли побачив, що кров цюрком стікала із п'ястука слідчого, який скалічився на розбитий ґудзик.
– Добре висмокчіть кров, – як на глум порадив я слідчому, – бо ґудзик брудний і можете дістати ґанґрену.
Шевченко кинув на мене лютим поглядом і справді почав висисати кров, при тому кляв, на чому світ стоїть, а врешті пішов до амбулаторії.
Мій слідчий сидів коло бюрка, курив цигарку і цвиркав слиною в напрямі сплювачки, яка стояла в куті. Але тому, що до сплювачки було досить далеко, слина попадала різно: раз на підлогу, раз на стіну. Випаливши цигарку, недокурок теж спрямовував до сплювачки. Засохлі жовті недокурки рясно обліпили кут, і це вказувало, як високо стояла гігієна серед большевицької «аристократії» та партійних передовиків. Я був переконаний, що та сплювачка стояла ще від польських часів і до того часу ніхто її не мив.
