– Чекай так, – говорив, – зараз я приведу Росоху! – із тими словами вибіг з кімнати.
В невигідній позиції поміж шафами я терпеливо чекав приходу Росохи. Може за годину увійшов у кімнату Шевченко, але без Росохи. З бундючним виглядом й іронією на устах підійшов до мене й тицьнув під самий ніс фотографію.
– Знаєш Росоху? – крикнув із піною на устах. – Тепер тобі не обійдеться так сухо! – І почав мене обкладати п'ястуками по голові.
Я далі терпеливо зносив побої, бо що ж міг зробити іншого, стиснутий тяжкими шафами. Якось мені вдалося використати його коротку передишку і я сказав:
– Та дайте ж хоч приглянутися до фотографії, бо я її зовсім не бачив.
Шевченко знову підсунув мені її, і я відразу пізнав Бойка з Бережан, із яким колись на Холмщині ми мали «зустріч» та порадили йому залишити індивідуальні акції зі зброєю. Останньо я стрінув його в Сокальській тюрмі, ув'язненого за перехід кордону.
Фотографія, до якої я приглядався, була зроблена вже в тюрмі, найправдоподібніше в Сокалі, бо темна попеляста сорочка походила з того часу.
Я довго приглядався фотографії, думаючи, як відповісти. Врешті я прийшов до переконання, що НКВД твердило про моє знайомство з Бойком тільки з тюрми в Сокалі. Отже зі знайомства в тюрмі ні йому, ні мені не було жодної небезпеки.
– Так, – потвердив я, – знаю того чоловіка з тюрми в Сокалі, й він називав себе Бойком.
Шевченко скривився, покрутив головою й вийшов. За кілька хвилин я сидів у камері і подивляв характер Бойка, якого чомусь ОУН не могло взяти у свої рамці, щоб його бойову вдачу використати доцільно в організаційному пляні. Для мене було ясним, що Бойко-Росоха із Сокальської тюрми втік, бо за перехід границі нікого не звільняли. Невідомо тільки, чи Бойка-Росоху зловили в часі всіх його акцій у Брідському повіті, чи ні?
Від дивної «конфронтації» з фотографією Бойка кілька днів мене не викликали на допити. Я трохи прийшов до сил, кілька разів мав змогу бути на прогулянці. Ніяк не можна було нав'язати контакту з іншими камерами. На мої спроби стукання азбукою Морзе, нашим утаємниченим шифром, ніхто не відзивався, хоч там сиділи в'язні.
В тому часі ми пізнали одного дижурного з коридора, молодого енкаведиста, якого чомусь кликали Ванькою. Він виявляв до нас настільки зрозуміння, що часом давав сірники чи трохи махорки.
В камері нас сиділо вже сім в'язнів, усі українські націоналісти. Це були ті члени ОУН, що ніяк не заломлювалися під фізичними тортурами.
