Я почав порівнювати, що є гірше для людини: голод чи насильне позбавлення сну? Прийшов до висновку, що гірше є, коли людину позбавляється можливости сну. Я хоч міг кілька годин спати рано по нічному переслуханні й кілька годин після денного, але все таки це не було нормальне для організму, який звик до 10 годин нормального сну вночі.
По кількох днях я не міг зразу заснуги, коли поклався до сну. Вся нервова система була в напрузі, я думав про те, що зараз мене знову збудять і знову мука від недоспання. І власне тоді, коли я міг спати, я спав нервово, чув, що в камері говорять, мучили мене погані сни і я вставав із болем голови, заворотами й охлялий. Я марнів на очах. Не радо я брався до їжі, а як їв, то без смаку.
А слідчий усе одне й те ж саме: «Говори правду, засудимо на роботи, відробиш і будеш вільний громадянин». Він зображував усі найкращі для мене перспективи в майбутньому, тільки треба було признатися І всипати всіх друзів, але мене не цікавила тоді гарна майбутність. Я думав про те, щоб зберегти свою гідність, честь людини і члена ОУН.
Не раз закрадався сумнів, і я ставив собі питання, чи витримаю я довго, чи взагалі є можливим витримати й не піддатися рафінованим методам НКВД? По таких роздумуваннях я отямлювався, відганяв від себе чорні думки і пригадував собі таких героїв ОУН, яких не так тортурували, а вони гідно витримували до кінця.
Та найбільше мене скріплювала думка про Провідника С. Бандеру, який, прикутий до стіни в темниці понад рік, позбавлений теж сну, не здався. Чи ж можна завести його надії, які він поклав на нас, виряджаючи в підпілля на Україну? «Ні! – казав я собі твердо. – Духа людини не легко зламати». І я знову тримався бадьоро, весело, слідчі дивувалися і змінили методу допитів.
Одного разу мене завели в ясну малу кімнату. Яскраве світло електричної лямпи відбивалося від білих стін, але не було видно вікна. По кутах стояли якісь дивні апарати. Мене посадили на кріслі, і я лишився сам.
За пару хвилин один з апаратів загорів різким світлом рефлектора, зараз другий, третій. Через кілька хвилин я відчув, що на мене з усіх боків світять світла рефлекторів. Глянути відкритими очима, значить осліпнути. Тож я стиснув повіки, через які все одно доходило яскраве проміння. Переді мною ставали великі червоні кола, які прибрали велетенських розмірів і танцювали, скакали, починаючи мінятися в барвах. Зелені, фіолетні, що зливалися в одну чорну пляму. То знову роздвоювалися й меншали кола, міняючи барву, щоб із більшою швидкістю затанцювати, або відображувати якісь макабричні фігури, чи передпотопові потвори, які зближалися, росли й темною плямою закривали все інше. Або мільярди маленьких зірок сріблом і золотом мерехтять і підскакують, здається, що скачуть таки в самому мозку.
