Мене висадили із дверей просто у браму якоїсь будівлі. З обставин і рухів енкаведистів я догадувався, що це якась тюрма.
По всіх формальностях і вписах до реєстру нової тюрми та прикрих обшуках, мене запровадили в сутерени до невеликої камери, де я застав двох мешканців, молодих хлопців. Пам'ятаю, що один із них називався Цибульський. Цей молодший Цибульський не мав нічого спільного з Цибульським, який за польської окупації замордував молоду дівчину й тіло кавалками виносив до парку. За це був засуджений на досмертну тюрму, і його знають українські націоналісти, – в'язні з тюрми «Святого Хреста». Цей Цибульський, з яким я познайомився, був дуже симпатичною людиною, сильної будови, чорнявий і завжди усміхнений. Походив десь із-під Городка. В камері я довідався, що це тюрма на Лонцького, яка мала ще додаток «спецотдєленіє». Про ту тюрму ми знали на Замарстинові, й опінія про неї наводила страх на в'язнів. Недармо НКВД назвало тюрму на Лонцького «спецвідділом». Там давали в'язнів непокірних, завзятих і незломних. На думку слідчих, там в'язень мав заломитися, каятися і просити ласки. На це слідчі мали відповідні засоби, способи та різні рафіновані слідчі практики, так що часто їм удавалося людину зламати.
Кілька днів я сидів у камері, й мене ніхто не викликав на допити. Та врешті прийшов той вечір, якого я очікував у нервовому піднесенні. Такий нервовий стан більше людину вичерпував, ніж самі допити. Тож я таки дійсно хотів того початку невідомого слідства на «спецвідділі».
Повели мене крутими сходами й коридорами до кімнати слідчого. За столом сидів той самий слідчий, що переслухував мене на Замарстинові. Спокійно, не поспішаючись, слідчий питав усе від початку, писав мої відповіді і здавалося, що «спецвідділ» різниться тим від інших тюрем, що слідчі поводяться чемніше і спокійніше, та, я б сказав – культурніше.
Так мене дотримав до години 5 ранку й відпустив до камери. Не чекаючи сніданку, я поклався й заснув одразу.
Та недовго я втішався солодким сном. Близько 9 год. ранку мене знову забрали на допит і тримали до 5 години вечером. Я нашвидку з'їдав зимну зулу з обіду і хліб та спішив заснути.
Але знову о 9 год. вечора мене забрали на допит, який тривав до ранку. Я скоро збагнув, що це перший етап, щоб мене позбавити нормального відпочинку, і тим чином впливати негативно на нервову систему.
Вже по кількох днях я спав, сидячи на кріслі у слідчого. Тоді він мене розбуджував штовханцями й ударами в ноги нижче колін. Годинами не раз слідчий і словом не заговорив. Та спати не давав, того він пильнував. Мене охопило бажання сну, я на хвилину закривав тяжкі повіки і з насолодою думав про сон, який ні на часок мене не лишав.
