Прикро було говорити йому неправду, бо це був дуже характерний бойовик ОУН, але не було ради. Я сказав, що це мій тіточний брат і що він правдоподібно загинув від бомби в часі вибуху німецько-польської війни.
Гриць жалував мене і висловив надію, що, може, він (тобто я) живе й він ще колись його побачить.
При своїм крутійстві я не міг Грицеві дивитися у вічі.
В тому часі з камери викликали «с вещами» (із власними речами) Омеляна Матлу, з яким я дуже дружив, якого я полюбив від щирого серця. Як не раз згадувалося, він мені співав своїм добрим баритоном «Гетьмани, гетьмани…», або «Як почуєш вночі край свойого вікна…»
Та годі було застановлятися над такими сантиментальними справами, в моєму серці бушував великий неспокій, який закінчився тим, що мене за кілька днів теж викликали з речами з камери. Та які там речі? Торбина із запасовою пайкою хліба, одна запасова сорочка, щіточка до зубів, уже стерта, якою чистив зуби звичайним московським милом, що не раз зберігав із лазні. Надягнув на ноги добрі ще черевики Миколи Свистуна і пригадав собі його слова: «Бери ті черевики, вони тебе винесуть з найбільшої халепи». На моїх устах заграла іронічна усмішка, але в серці післав Миколі мої найщиріші побажання й успіхів у підпільній роботі.
Непомітно помацав язичок від черевиків і ще раз переконався, що зашиті доляри спокійно там лежать. Штани на мені були на 15 сан. коротші, їх подарував мені один друг із Кам'янеччини, бо мої «пумпи» вже давно розлізлися. Добру блюзу вдягнув на себе і пригадав собі штани від неї, які котрийсь енкаведист потягнув собі з мого наплечника. Ото все було моє добро.
Прощався я в поспіху. Дехто стискав мені руку й висловлював надію, що, може, йду на волю, дехто переказував повідомити його рідню. Із Грицем поцілувався, він переживав мій відхід із камери. Кинув усім: «Не забувайте!» і вийшов із клуночком на коридор.
Перед порогом тюрми стояв зловісний «чорний ворон». Була це крита сталева буда без найменшої ознаки віконечка чи іншого вентилятора. Єдине мале віконечко із сильними ґратами видніло на дверях, які відчинялися ззаду й чорніли своїм отвором, у який я увійшов. Всередині були ще одні вузькі двері, що вели до вузького коридора, з якого заходилося у щільно закриті клітки без світла й вентиляторів. Шарудіння за стінкою вказувало, що там був сусід, який очевидно не був певний своєї долі, так як і я.
Коли вже всі клітки були виповнені, «чорний ворон» рушив, і я тільки по закрутах міг приблизно орієнтуватися, в якому напрямі ми їхали. Мотор сильніше працював під гору, і я думав, що ми їдемо Городецькою на головний двірець. Та авто зробило поворот наліво, і я втратив укоротці орієнтацію.
