Шляхом «Леґенди» | страница 137



Перед кордоном я стрінув чоловіка, який назвав себе Сосновським, що вертався з полону і хотів теж перейти кордон. Мені впала думка представитися йому, як Федір Кононович, і ніби то я теж вертаюся з полону та хочу перейти кордон. А подав я йому фальшиве прізвище тому, що не знав, хто є ця людина.

Після переходу кордону недалеко від Сокаля, я попав у руки пограничникам і вважав, що краще буде далі триматися моєї фальшивої історії з Федором, бо Федір дійсно сидів у полоні, не мав нічого спільного з тюрмою.

Московські пани спокійно слухали моєї розповіді й іронічно підсміхалися, киваючи при тому своїми головами, пускали синій дим із цигарок понад голови й не спускали мене із своїх очей.

Полковник із повагою, гідною військового старшини, підійшов до мене і вліпив свої набряклі очі в мої зіниці. Дивився пильно й довго. Я спокійно витримав його погляд до кінця, й мені було дуже цікаво, що вичитав він для себе корисного з моїх очей.

– Врйош із початку до кінця, – випалив спроквола полковник, – та побачимо, як ти говоритимеш завтра.

Поглядом дав знак слідчому, який узяв мене під руку й запровадив до камери.

Очі співмешканців камери звернулися до мене, кожний відгадував у душі, що могло статися, що так довго тривало переслухання. Співчутливі погляди друзів огріли зболілу душу. Подали мені холодну каву і хліб. Не до снідання мені було. Змучений сів я під стіною коло вікна, й не сходила з голови тривожна думка про долю батьків і рідні. Я боявся, що слідчі збагнули мою слабу сторону у відношенні до родини, схочуть і надалі шантажувати мене нею та вимагати правдивих зізнань. Тільки на Бога міг покладати свої надії, щоб був милостивий для мене і дав сили витримати та гідно, без плями на сумлінні померти. В молитві я дуже просив Всевишнього і Пречисту Діву, щоб не опускали з своєї опіки моєї рідні.

Пройшло кілька днів у нервовому напруженні. Друзі хотіли знати, що було на переслуханні, а я чомусь перед ними приховував що мене розкрили, так і лишився я для них Федором. Так було краще для мене з різних причин. Міг би хтось знати про мою діяльність в ОУН на Грубешівщині й нехотячи виговоритися перед іншими. А того я найбільше боявся. Боявся, щоб НКВД не мало якихнебудь додаткових аргументів про мою організаційну роботу після польської тюрми.

Одного разу до мене підійшов Гриць (прізвище я забув) із Радехівщини, мабуть із села Волиці, і спитав мене, чи я не знаю, що сталося з Богданом (тобто мною), який теж походить із Нивиць і був засуджений польським судом на 12 літ тюрми.