Це була найтяжча гармата полковника, який стрілив цільно й безпощадно. Аргумент полковника був переконливий, і про здійснення його не було в мене найменшого сумніву. Що їм знищити безслідно ще дві родини?
Я побачив дійсний образ перед собою, заплакані очі матерів – Федькової і моєї, сестер, братів… Відчув, як мене гризтиме сумління, що через мене даремно пропали мої найдорожчі і близькі. Щеміло серце тяжким болем. Щось давило в горлі…
Я збирав усі свої сили, щоб не заплакати перед катами, які знищують українських революціонерів, знищують і всю родину. Найбільше мені було боляче, що через мене може згинути вся родина Федора. Бо коли вже її переведуть через мури в'язниці – немає надій, що можуть звільнити на волю. Тоді вже буде запізно, хоч би я які зусилля робив і ласки запобігав у слідчих. Надто добре я знав характер слідчих органів московського окупанта.
В душі вирував неспокій за долю найближчих, за батьків, які стільки зазнали прикростей і болю через мене. Чи могли б вони мені простити таку велику трагедію двох родин? О, як тяжко було… Думки блискавкою протинали мій ум, здавалося, що переживаю, як дійсність, моє минуле і ясно бачу безвихідну ситуацію …
Я вже не вагався… Я вирішив признатися, хто я і чий син. Таким чином врятую хоч родину Федора. Ради них я готов був перейти все, що найгірше, аби сумління було чисте.
Ще мить застанови, як продовжувати свої зізнання, коли визнаю своє правдиве прізвище? За тим пішла друга постанова: про ОУН, друзів, завдання, з якими ми йшли в Україну ані словом! Це для мене було ясне, й мені наче полегшало на душі.
– Так, я є той Щетина, що його акти судового процесу за Польщі маєте у своїх руках.
А все таки стало якось прикро, соромно, що піддався внаслідок шантажу слідчих і розкрив те, що так у таємниці зберігав понад рік часу. Та – тоді знову потішав себе – це в ім'я волі Федорової родини.
– Ну, да, канечно, тепер будеш говорити все! – із задоволенням не то ствердив, не то спитав полковник.
Рожеві проміння на вікні вже перемінилися в ясносрібні, які наче із прожектора продиралися через простору кімнату, протинаючи синявий дим цигарок.
Мені подали напитися води і я пив помаленько, монтував нові зізнання. Почав від того, що польська поліція арештувала мене, й суд засудив без доказів, тільки на підставі вимушених зізнань кількох підсудних, які на розправі відкликали свої попередні, обтяжуючі мене зізнання. Фактично я до ОУН ніколи не належав. Вийшов на волю 1939 року з тюрми у Сєдльцах, лишився на Холмщині учителювати, бо додому вже не міг прийти через кордон над Бугом. Коли в січні німецька адміністрація закрила школи через нестачу палива і я лишився без засобів до життя, вирішив перейти кордон нелегально й піти до батьків на постійне життя.
