Чому ж, властиво того ранку, перші проміння сонця впливали на мою душу так боляче? Я починав чути виразніше голоси, перехожих на вулиці по замерзлому снігу, який скрипів під ногами, і відчував теж іще більший біль голови й тіла. В ухах шуміло і я якось притуплено дивився на калюжу води на підлозі.
– Будеш говорити правду? – понеслося від вікна.
– Я кажу правду, – з великим зусиллям видобув я із себе голос, такий для мене чужий і далекий. Язик чомусь ворушився ліниво, щелепи були не мої.
– Ти дурню, слухай мене! – полковник узяв крісло і сів напроти мене. – Ти не витримаєш, ми не таких мали, а вони співали, як солов'ї. Ми терпеливі, будемо тебе тримати хоч би десять літ, не дамо тобі ні жити, ні вмерти. За той час будемо з тебе тягнути кишки, одна за одною, помаленьку й довго. І ти таки признаєшся, скажеш усе, що знаєш, навіть те чого не знаєш. Ти не Коновалець, не Бандера, щоб по тобі дзвони дзвонили по всій Україні. Згинеш марно, й ніхто не довідається, що ти герой, – глумливо перекривився полковник, – нишком поховаємо тебе десь під плотом, могили ні сліду, тільки на тому місці заросте кропива й нікому навіть на думку не прийде, що там твої геройські кості. Такий кінець чекає тебе, А якщо скажеш всю правду, покаєшся – помилуємо й житимеш на волі. В тебе ж дівчина була? Глянь через вікно на світ, він веселий, жить не те, що за панської Польщі, Подумай! Твоя доля у твоїх руках. Запевняю тебе, що так чи інакше ти нам скажеш усю правду. Ми знаємо, що ти полякам не признавався, відмовився зізнавати, але усвідоми собі, що ми не польська поліція, ми енкаведе, ти добре знаєш, хто ми. Отож, говори правду!
– Я все сказав.
– Дурак! – грізно сказав полковник і зірвався з крісла. Кілька ударів по голові, і я знову лежав на землі.
Мене посадили на крісло. Я став байдужий до всього, не думав, що зі мною станеться. Найбільше боявся заломатися…
Ще раз збуджував постанову: «Витримати до кінця, згинути, а не здатися!» Мене тривожив здогад, чому слідчий назвав Коновальця й Бандеру та дзвони по всій Україні? «Невже ж – приходила тривожна думка – і Бандеру могли вбити подібно, як Коновальця, бо чому ж би мали по ньому дзвони дзвонити по всій Україні?»
Із задуми пробудили мене дальші слова того ж полковника.
– Слушай, завтра, найдалі післязавтра, тут буде перед тобою вся родина твоя й Федора Кононовича. Напевно родина Федора не візьме тебе за свого сина, а твоя – хоч би до тебе не признавалася, то знай, що всім їм буде такий кінець, як тобі.
