– От увідім, що ти зараз заспіваєш.
В куті стояла огнетривка велика каса. Слідчі відімкнули її і почали викладати інструменти до побоїв. Дротяні шпади, якісь ремінці та кілька ґумових палиць. Це все робили спокійно, протягаючи час, щось перешіптувалися і з гумовими палицями підійшли до мене. Я глянув їм в очі і мене страх зібрав, скільки люті й садизму можна було вичитати в тих зачервонілих зіницях енкаведистської еліти.
Посипалися удари з усіх боків, я із кріслом звалився на підлогу і зчинилася метушня. Я тільки руками хоронив свою голову перед ударами. Найдошкульніше відчувалися удари чобітьми, де попало, по всьому тілі.
Мені пригадався подібний момент, коли польська поліція теж ногами місила мене на підлозі, й мені прийшла дурна думка, що чоботи польської поліції були дуже блискучі та чисті, а в тих чомусь матові, брудні.
Я міцно обняв свою голову й тільки одно бажання було в мене – не заломатися, витримати.
З тим бажанням я наче поринув у якусь темну прірву, і так летів у безконечність. Були хвилини, що в очах поясніло і я поновно чув тупі удари, щоб за хвилину знову поринути в безвість. Того я собі найбільше бажав у хвилинах свідомости. Як довго тривала та «забава», я не знав. Пригадую собі, що лежав на підлозі мокрий і безсилий, байдужий до всього. Потім ніяк не міг пригадати, як я сів на крісло. Голова не хотіла держатися просто. Мене вже не били, крутилися коло мене, давали пити воду. Постаті були чомусь замрячені, енкаведисти курили й щось говорили. Голос доходив до мене, як із-за стіни. Голосніше я чув удари мого серця, ніж голоси слідчих.
Я намагався скупчити свої думки й відгадати, що зі мною сталося. Думки плуталися, переривалися. Помалу почав відчувати біль на тілі і в костях. Урешті я вповні собі освідомив, що коло мене діється. Постаті вже стояли коло вікна, за яким весело гралися ранішні проміння сонця, мерехтіли відблисками мільярдів зірок на засніженому протилежному даху.
Мені стало так боляче на душі, таке бажання опанувало мене за волею, щоб втішатися нею, як ті горобчики, що хоч змерзли, але весело цвірінькали на телефонічному дроті. Все на світі втішається волею, тільки не український нарід і невідоме число таких, як я, по різних тюрмах. Чому на мене сходяче сонце наводило таке бажання жити й бути на волі, а рівночасно приносило душевний біль?
Ще колись малим хлопцем я відчував, що коли сонце сходило, мені все на душі ставало легко, життєрадісно, навіть тоді, коли ранішня роса морозом щипала мої босі ноги на пасовищі. Та коли сонце щедро розсівало свої проміння в ранішньому тумані, що снувався понад сінокосами, мені також тоді ставало так любо й радісно, і я не жалував того, що мене будили скоросвіт гнати корови.
