Ані на мить я не вірив в обіцяну волю. Починалася гра з підступу. Я був певний, що за тим всім криється для мене неприємна справа, й почав оповідати мою вивчену вже напам'ять історію, може, в сотий раз. Про війну, мій полон у Німеччині, втечу з полону й нещасливий перехід кордону та зустріч з енкаведистами, які не тільки не вказали дороги додому, а забрали мене із другом і донині я сиджу в тюрмі не знати за що. Я все вірив, що енкаведисти, перевіряючи місце народження, ствердять тотожність мого тіточного брата Федора, який дійсно був у польській армії і попав у полон.
– Ну добре, Федоре, – добродушно заговорив полковник, – тепер нам скажи, що знаєш про своїх тіточних братів і сестер, як вони називаються й що роблять?
Хоч як по-«батьківському» й із «простодушністю» говорив полковник, я відгадав одразу всю гру й без найменшого сумніву вже знав, що моя особа розшифрована. «Тепер тільки гра, – і я подумав, як її виграти в мою користь. – Признатися – значить розстріл». Отже, вирішив триматися своєї первісної історії, і тоді бодай буду знати, як людина може і скільки може витримати під тортурами.
Я почав оповідати правдиво про всіх кревних Кононовича, не поминув і моїх батьків, братів та сестер, чомусь промовчуючи про себе самого.
– Богдана знаєш? – запитав полковник.
– Знаю, мені писали в листі до польської армії, що він десь помер у польській тюрмі.
– Памйор і жийот! – по-московському, зловісно усміхаючись, заговорив другий старшина, – От тобі штука!
З кута підвівся мій старий слідчий і з паперовою течкою в руках підійшов до стола. Один із старшин узяв іншу, грубу течку.
– А «Щетину» знаєш? – запитав, дивлячись пильно в мої очі. Енкаведист із притиском вимовив «Щетина», моє організаційне псевдо, яке колись виявив один районовий під тортурами в польській поліції.
– О, в нас було досить щетини в лісі, я кожного року восени громадив на загату, – почав я, вдаючи наївного, і теж пильно стежив реакцію в полковника.
– Богдане, не вдавай дурня, – почав той самий полковник, – говори правду, ми з тобою панькатися не будемо,
Всі три підвелися з-за стола й підійшли до мене. Один із них показав мені мою фотографію з польської поліції; прикріплену до польських судових актів. Для мене все було аж надто ясне і без того. Я вже вирішив ні до чого не признаватися. В той час тільки думав про те, хто мене міг «усипати»? Снували всякі здогади, але нічого конкретного й ясного.
– Це мій тіточний брат Богдан, – почав я переконливо творити, – ми подібні до себе.
