31. ВІДНОВЛЕНЕ СЛІДСТВО
В лютому 1941 р. я вважав, що моє слідство закінчене й чекав суду та вироку. Але все таки в мені нуртував якийсь невимовний неспокій, якась дивна тривога опановувала мою душу. Я не знав, що зі мною робиться. Підсвідомо відчував якесь нещастя. Той неспокій тривав декілька днів, і я гадав, що це якась хвороба психічного порядку, що, може, саме такі симптоми проявляються в людини перед її збожеволінням. Та вкоротці прийшов пам'ятний вечір, який вияснив мій душевний неспокій.
Була приблизно 10 год. ночі. Я лежав на підлозі не роздягнений. Двері відчинилися, й понад сотня людських сердець здригнулася, чи не його викличуть на допити. Енкаведист при слабому світлі намагався відчитати прізвище із клаптика паперу. Врешті вимовив: «На букву «К».
У тому моменті я збагнув мій попередній неспокій, підвівся, як автомат, і впевнено почав іти до дверей. Мабуть у тому часі ніхто не вимовив у камері свого прізвища на букву «К» й енкаведист побачив, що я йду в напрямі дверей (всі в'язні покотом лежали на підлозі, готувалися до сну), тож спитав:
– Как фамілія?
– Кононович (фальшиве).
– По батькові?
– Григорович.
– Вихаді!
Я тяжко переступав поріг і на коридорі відчув такий тягар своєї голови, що мені здавалося, наче б той тягар гнув ціле тіло, що ногам понад силу втримати мою голову. Я розумів, що мій неспокій віщував мені недобре, й готувався на найгірше: слідчі органи виявили моє справжнє прізвище, може хтось із друзів заломився? Може через конфронтацію моєї фотографії в моєму (й Кононовича) селі перед батьками Кононовича? На це я готувався давно й мав певний плян свої оборони. Та на тому короткому шляху в'язничними коридорами до слідчої камери всі мої пляни й думки так помішалися, що я не міг їх зібрати в тих кількох хвилинах. Одно було ясне для мене: «Затримати спокій, рівновагу духа й не виявити збентеження».
З тією постановою я увійшов до зовсім нової великої залі на іншому крилі й побачив на підвищенні великий стіл, за яким сиділо трьох високих старшин НКВД із «ромбами» на комірах. «Тройка, – впало мені на думку – і розстріл» – прийшов я до висновку, думаючи про мій душевний неспокій.
– Садісь, пожалуста, – було чемне прохання.
Я сів на призначене мені крісло оподалік від стола. 3 боку під стіною сидів мій слідчий, маленький і скромний.
– Слушай, Фйодор, – почав один зі старшин, – ми вирішили тебе випустити на волю. Та ти мусиш нам оповісти ще раз цілу історію, як то було, поки попав до нас. Тільки нічого не скривай перед радянською владою, яка тебе звільняє, і ти побачиш своїх батьків та, може, й оженишся. Тож говори, ми послухаємо.
