Для в'язня не було спокою ні вдень, ні вночі. Треба було чекати 1-го травня, або річниці жовтневої революції, щоб в'язні знали, що їх у тих днях ніхто не кликатиме на допити. Дві ночі в році можна було лягати спати з більшою надією, що ніхто не викликатиме з камери. Але й це не означало повної певности спокою.
Все інше, поза слідчими органами дії, не було унормоване ніякою мірою. Дехто міг отримати передачу із світу, але більшість навіть не могла про це мріяти. Не раз треба було ломити собі голову, які норми, параграфи й тюремні звичаї мають вплив на контакт в'язня з родиною. Того питання ніколи ніхто не міг розв'язати. Якщо когось арештували із грішми, то клали їх до депозиту, й за них власник міг купити більшу кількість сухарів та цигарок, але й тут не було визначеного часу. Та таких щасливців із грішми в депозиті було дуже мало, кілька на сто.
Гігієнічні умови в тюрмі були жахливі. Ніхто й ніколи не давав чистої білизни, мила, води бракувало, й це був добрий ґрунт для вирощування вошей, які часто переносили тиф і в'язні у великім відсотку вимирали в шпитальці.
Енкаведисти ніколи не дбали, щоб людина могла жити хоч би приблизно по-людському, треба було животіти, або гинути. Коли більше число в'язнів вмирало, це теж не було за пляном, бо в'язня треба було стріляти в потилицю.
Тож перед усякими поважнішими заразливими хворобами адміністрація боронилася. В'язням почали давати серії застриків проти заразливих недуг. У Замарстинівській тюрмі був лікар-жид, якому було байдуже до уколів тупою голкою, зрештою, який теж виконував тільки намічений плян. Хоч називав українців епітетом «ти буржуазний націоналіст», то оповідала одна подруга Оленки Матли, що у випадку її недуги в тюрмі на сильну авітамінозу цей лікар (він теж лікував і в Бриґідках) робив усі можливі спроби, щоб її рятувати. Виявляв навіть співчуття, але був безрадний через умови, які панували в большевицькій дійсності.
Коли я вже згадав хворобу Оленки Матли, то тут теж хочу згадати про її подругу в камері із того ж самого політичного судового процесу, Орисю Безпалко.
Після відчитання вироків, Орисю Безпалко й Оленку Матлу та інших відвезли до тюрми у Бриґідках. В камері, до якої їх дали, сиділи теж і жінки, арештовані за кримінальні проступки. Виглядало, що це страшне вуличне шумовиння є бездушне і без людського милосердя супроти інших, а особливо проти політичних в'язнів. Одначе сталася дивна подія.
Коли струпи покрили ціле тіло Оленки, Орися виявила стільки героїзму й відданости для своєї подруги, що довершила дійсного чуда. А було так.
