Були подані зізнання кожного обвинуваченого. Пам'ятаю, що багато підсудних признавалося у приналежности до ОУН, але вважало це за національну гордість.
Були й такі, що не признавалися зовсім до жодних пороблених їм закидів, навіть тоді, як Максимів обтяжував їх у їхній присутності. Пам'ятаю, що відсотково дівчата трималися краще, відкидали всякі обвинувачення: Оленка Матла, Марійка Наконечна (16-літня дівчина), Наталка Шухевич, Орися Безпалко й ін. Із хлопців: Андрій Вовк, Думанські, Крупа й ін.
Можна ще згадати при тому, що коли Оленку Матлу викликали до «койця» читати акт оскарження, за пару хвилин до неї просто силою втиснули Ірену Пик, її тіточну сестру. Було замало «койців», і дижурному не хотілося Ірини Пик відпроваджувати до камери, тому він певно вирішив дати її «в комірне» до зайнятого «койця».
Як оповідала Оленка Матла, вони так утішилися собою, що, не зважаючи на те, що обидві тиснулися, як у домовині, не ставало повітря, вони зовсім не читали акту оскарження, який мав понад 50 сторінок машинопису. Провели час весело, оповідали про знайомих, які сидять ув'язнені, про різні історії, нові і старі, а найменше говорили про саму справу, яка їм стелила дорогу на другий світ, або в найкращому випадку на далекий Сибір.
Судова розправа почалася 17-го січня 1941 р. Того дня ранком із нашої камери вивели Арпада Березовського, Івана Сороківського, Тараса Коцюбу і Юрка Гарука. Згадані вже до нашої камери не вернулися. Про їхню долю в тюрмі ми мало довідалися, знали, що багатьох дівчат і хлопців засуджено на кару смерти.
Генеза самої справи була така: приблизно в серпні 1940 р. КЕ ОУН мала своє засідання (понад десять осіб) у помешканні Ірини Мороз на кол. площі Бема, вікна якого виходили на площу.
Засідання проводив Йосип Грицак, кол. член КЕ ОУН у роках 1934-1936. Поблизу вікна сидів «делегат» із закордону в товаристві якоїсь людини, яка ввесь час була обернена обличчям до стіни. Приявні приймали це, як засіб конспірації, щоб ніхто не бачив виразно обличчя. В опінії Онуфрія Максимова, учасника того ж засідання, (нині члена ОУН (м), тим «делегатом» був Ярослав Горбовий, якого спіймало НКВД при переході кордону і встигло зручно його перевербувати на свій бік.
З того виходить, що НКВД знало про засідання КЕ і на всякий випадок підставило Горбовому «товариша», співробітника большевицьких органів безпеки. Можна припускати, що НКВД у тому часі було на поготівлі й на випадок, коли б Горбовий захотів остерегти приявних перед небезпекою, тоді все одно ніхто не був би оминув арештування або смерти. Я. Горбовий міг остерегти друзів, але, знаючи цілу ситуацію, того не хотів зробити, надіючись на помилування. Напевно большевицьким органам безпеки йшло теж про те, щоб мати докладний звіт із нарад КЕ ОУН.
