«Я вже не вийду на волю, – говорив мені, – але, може, ви будете мати змогу переказати на світ, що я тримався гідно, й моє сумління чисте».
Коли я подавав кромку хліба Омелянові Матлі, він поцілувався зі мною й побажав мені всього добра. Всі друзі отримали свої надпрограмові, заощаджені пайки хліба зі смальцем, і це було Різдвяне снідання.
Відспівали ми тихенько «Бог Предвічний народився», Дяків провів молитву й щойно після того кожний насолоджувався багатим сніданком.
Решта дня пройшла в особливій тиші, мабуть кожний був заглиблений у своїх тяжких думах, які пташиною рвалися на світ, на волю й там десь між рідними, друзями, може, й коло милої дівчини – шукали забуття тяжкої невблаганної тюремної дійсности.
* * *
Ніхто в камері не знав мого справжнього прізвища. Та одного дня до камери ввійшов Василь Єнжейовський із с. Мукань, Радехівського повіту. Це один із моїх друзів іще з польської тюрми в Золочеві, який сидів на лаві оскаржених разом зі мною. Коли він мене завважив серед в'язнів, почав підходити з радісною усмішкою і ледь-ледь не вимовив мого імени. Та вчасно похопився, зауваживши мій знак очима.
Я мусів пояснити йому, хто я тепер, і просив його, щоб часом не забувся та не кликнув мене по імені, бо тоді вся справа провалиться. Хоч за нього був певний, та душевний спокій і певність, що я себе добре законспірував, зрушилися.
Василь був добрим кравцем, тож обшивав і облатував усю нашу групу й на тому добре виходив, бо кожний із вдячности нагороджував його дрібочкою хліба або цукру. За нашим народнім мудрим прислів'ям: «Громада по нитці й бідному сорочка», так само часті окрушинки хліба для Василя були тією підпорою, що він менше відчував голод, а то й віддавав свою заплату хворим або дуже виснаженим друзям. Його кликали на допити ночами й били. Не раз приходив опухлий зі синцями. Тоді в мене було найбільше бажання довідатися, чи він часом не заломився. Та Василя очі все мені говорили, щоб я був спокійний.
Мене викликали кілька разів на нічні допити і я дивувався, що вони не були такі тяжкі, як можна було сподіватися. Обходилось кулаками й ударами чоботом у кістки нижче колін, і на тому кінець. Правда, кістки докучливо боліли і шкіра з часом вся посиніла, та я був задоволений, що обходилося без буків. Та коли одної ночі приблизно у грудні 1940 р. слідчий подав мені підписати протокол закінчення слідства, тоді я зрадів у своїй душі і подумав, що НКВД повірило моїй байці й обійдеться на засланні в Сибір. Від того часу мене лишили у спокої, на допити не кликали.
