Знали ми теж, що Іван Максимів заломився й «сипав» все, що знав. Можна було відчути, що НКВД над цією групою інтенсивно і з великим поспіхом працювало вдень і вночі, щоб довести справу до кінця. Найважливішою перешкодою було те, що більшість оскаржених до вини не признавалася, рішуче відкидала твердження Максимова йому в вічі. НКВД натрапило на породу людей з ОУН, які своїми характерами й сильною волею заскочили самопевні сподівання всевладного ворога. Так справи стояли з тією більшою групою приблизно до листопада, – початку грудня 1940 р.
В одній жіночій камері, яка називалася поодинкою за польської окупації, сиділо 16 жінок. Це був найбільший щодо кількости стан камери. Звичайно було так, що дві або три дівчини мусіли сидіти кілька годин під стіною, щоб дати змогу іншим простягнутися на підлозі в часі сну. Брак цілковитих, хоч би примітивних – гігієнічних умов у камері перетворював життя молодих націоналісток у велику нестерпну кару.
Та треба признати жінкам, що вони тим усім, на злість енкаведистам, не заломлювалися, тримали себе гідно й по-геройському. Хоч були тендітними, малосилими, то витримували навіть більше, ніж сильні мужчини, їх так само тортурували на допитах, як мужчин, били по голові ґумовими палицями, били по обличчях, аж опухали, та все таки дівчата відсотково більше не признавалися до вини не просили помилування, на що дуже натискали слідчі енкаведисти.
Приблизно понад двадцять націоналісток із групи т. зв. КЕ ОУН, на чолі якої стояв Максимів як перший оскаржений, сиділи в тих тісних камерах, і більшість їх не заломилася на переслуханнях. Своєю поставою вони могли бути добрим прикладом для не одного сильного мужчини, їх не лякав садизм московських енкаведистів й інших вислужників-яничарів з українського роду, треба ствердити, що постава й характер жінок-націоналісток були гідні подиву.
При тій нагоді варто згадати про одну українську націоналістку, студентку Львівського університету, Ірину Пик, яка народилася в Америці і як американська громадянка студіювала у Львові. На підставі зізнань Максимова її арештувало НКВД, на допитах сильно били, але Ірина ні до чого не призналася. Відкидала зізнання Максимова, який «сипав» на її очах.
Ірина Пик була тітчиною сестрою Оленки Матли, яку НКВД оскаржувало, як кур'єрку від КЕ ОУН по лінії зв'язку із закордоном. Тюремна адміністрація особливо дбала, щоб їх обидвох якнайкраще ізолювати. І дійсно, вони довший час нічого про себе не знали. Та обставини склалися так, що вони випадково стрінулися у Замарстинівській тюрмі. Але про це згадаю опісля.
