Пройшло кілька днів, і до камери ввійшла грізна медсестра. Без привітання, без людського погляду в очах вона викликала Кубія, який увесь час гарячкував, а з рани сочилася смердюча ропа, Сестра перев'язала Рудому рану на руці таки на коридорі, а Кублія повела з собою.
Такої жінки я ще не зустрічав в житті. Низький захриплий голос, вовчий погляд і московська лайка «вихаді, бандьоро» не нагадували нам її жіночих прикмет, це радше було втілення садизму в жіночу постать.
З того часу вона приходила майже кожного дня до поранених, і ми не раз зумисне її провокували чемними компліментами на її адресу, але її злющий погляд відбирав нам найменшу охоту до розмови.
Був один стійковий у нашому коридорі, який по якомусь часі із страхом перекинувся з нами кількома словами. Виявилося, що йому на ім'я Іван і походить із Вінниці. Говорив дуже мало, а на питання ще менше відповідав.
Цікаво було, що він перший до нас заговорив українською мовою. Згодом цікавився нашими розповідями і ставив обережно питання. Тож Михайло Рудий взявся його перевиховувати.
– Івасю, – почав Рудий, – ти українець і я українець, ти був увесь час у московській неволі, а я у польській. Поляки мене ув'язнили і я сидів сім років у тюрмах. Ти кажеш, що тепер є українська держава. А як же це пояснити, що я вирвався з польської тюрми і спішив до хати ніби, по-твоєму, возз'єднаної Західньої України, яка «віддихнула самостійним життям», а тим часом я попав у таку саму неволю, як польська а ти брат, українець, мене сторожиш? Чи думав ти колись про той час, що ми будемо сторожити по тюрмах наших ворогів-поневолювачів?
– Мені не вільно з вами говорити, – відповів вартовий Івась і відійшов від ґрати під вікно.
Михайло Рудий на переслуханнях теж так говорив слідчим. Казав, що вертався з польської тюрми додому й вірив, що йде у вільну Україну. Його деколи переконували, що Україна самостійна існує, а тоді Михайло запитував, де українська армія, українська валюта, міністерство закордонних справ тощо. Енкаведисти його називали куркулем і націоналістом, припечатували свої слова побоями, й на тому кінчилася дискусія.
Вартовому Івасеві Михайло Рудий часто оповідав про історію України, про славні часи, про війни з Москвою і про те, якою Україну він хотів би бачити.
Іван слухав, а коли йому здавалося цього забагато, відвертався, ішов до вікна й довго дивився назовні. Казали, що він не раз витирав крадькома сльозу. Може й так! Це не був слідчий енкаведист, а змобілізований вояк, якого призначили до помочі енкаведистам.
