Там у камері стіни були чорні від усяких прізвищ протидержавних фраз. Тут НКВД дбало, щоб прізвища в'язнів приховувати перед іншими в'язнями.
Страх находив на мене на саму тільки згадку, що в такій домовині прийдеться довше сидіти. Час ішов пиняво, я старався відчитувати затерті прізвища. Із стелі звисала слаба електрична жарівка і, здавалося, що вона нагріває повітря, якого так мало було у кліточці. Віддих ставав скорший і тяжчий. На скронях виступав піт і я був певний, що це вже прийде кінець, або, як казав у таких випадках Іван Климів – крапка.
Та не дурні були енкаведисти, вони й не думали душити в'язня у тій клітці, їм я був потрібний живий, щоб сказати не одну революційну таємницю, пляновану дію ОУН.
Врешті двері нечутно відчинилися, й мене повели коридорами. Коридор довгий, на закрутах стояли інші енкаведисти, яким мій супровідник давав знаки, або «стріляв» пальцями. В одному моменті стійковий із глибини коридора дав якийсь знак, і мене поставили обличчям до стіни. За плечима хтось перейшов, кроки затихли й мені дозволили йти далі.
В кінці коридора енкаведист відкрив двері, коридор продовжувався й закінчувався черговими дверима, але з лівого боку, замість стіни, що мала б відгороджувати камеру від коридора, стояла масивна дерев'яна ґрата, гранчасті бальки стирчали від підлоги аж до стелі. Такі ж самі були двері, які мені відкрив енкаведист. Це була велика камера, де я побачив кількох моїх друзів. За короткий час наша група була в комплекті, так як виїхала із Сокаля. За ґратою на коридорі проходжувався солдат у шапці й сірій шинелі, з якої внизу звисали де-не-де нитки. Хоч ми були в'язнями багатьох різних тюрем, ще нікому з нас не доводилося сидіти в такій камері, щоб бути ввесь час під оком охорони. Не були ми з такої камери задоволені. Говорити приходилося притишеним голосом і найменша розривка, чи то гра в шахи, які ми могли ліпити із скупої порції хліба, чи хоч би свобідна виміна думок – все це було заборонене енкаведистом, який нас не спускав з ока, ліниво проходжуючись за ґратою.
28. БЕЗНАДІЙНЕ ОЧІКУВАННЯ
У протилежній від ґрати стіні, в куті були ще одні, наглухо закриті, невеликі двері. Опісля ми збагнули, що це перехід до невеликої комірки, яка була прибудована назовні кам'яниці. З цієї комірки стоплювано печі до нашої і чергової камери (кінцевої, бо далі коридор не проходив).
В камерах були виступи залізних печей, які мали нагрівати камери. За часів московської окупації печі «відпочивали», як багато печей по хатах, бо ніколи не було топлива. Тих дверей ніколи ніхто не відчиняв, і ми були певні, що там порожньо.
