–
Ну, як, донечки мої, доглядали за братиком? Годували? – запитала мама, повернувшись з роботи.
–
Ні, мамо, він не хотів. Заснув і досі спить, – відповіла Маруся.
Минуло декілька днів, і Люба все ж розповіла про страшну пригоду з братиком на річці, заручившись маминою обіцянкою, що не розкаже нічого Марійці. Слава Богу, братик після страшної пригоди ні захворів, ані перелякався, та й його нянькам було тоді старшій 5, а меншій 4 роки.
Швидко, як на коні, пролетіло спекотне літо, у село зайшла непривітна і невесела осінь. Вона була сердита, холодна і вся в рясних щоденних дощах-сльозах. Мама Софія з батьком день при дні ходили на роботу. Поверталися втомлені, поралися по господарству, вранці наказували донькам добре доглядати братика, годувати його. Часто, бувало, й сварила, що не їли ні каші, ні борщу, а лише пили молоко з хлібом.
–
Борщ треба обов’язково вдень поїсти, бо не повиростаєте.
–
Якби такий борщ, як у баби Марії, то ми б і їли, – відказували діти. Ці дитячі слова стали доброю підказкою для матері. Вона попросила свекруху, щоб у її печі ставити обід для дітей.
–
А чого ж, хіба печі шкода? Став, доню, а я їм ще й насиплю сама, – погодилася свекруха.
–
Ну, як? Добрий сьогодні обід? – бабуся питала дітей, які виїли гарно і борщ, і кашу.
–
Добре все, а вдома не таке, – уплітаючи із задоволенням видане бабусею, хвалили внуки. – Ми хочемо і завтра їсти у вас.
–
Якщо так смачно вам, то взавтра теж обідати будете моїм, – сказала Марія.
Настала важка пора для колгоспників. Безперестанку лили дощі і не давали викопати буряки. Софія приходила з роботи мокра і втомлена, а в хаті теж було холодно.
–
Мабуть, до роботи ще треба протоплювати грубу для дітей, бо вони теж мерзнуть, – порадилася з чоловіком.
–
Твоя правда, і малим буде тепло, і ми з роботи прийдемо не в холодну хату. Так і стала робити Софія. У хаті оселився теплий затишок для дітей.
А цього ранку вони повставали – і зразу до грубки. Батьки вже давно пішли на роботу. Обидві сестрички, як старші, пустили Петю до самих дверцят:
–
Грійся, ти – маленький. Сюди тулися, тут тепло, – наввипередки заохочували стати, де найтепліше.
Діти тулилися до тепла, аж братик раптом заверещав не своїм голосом.
–
Що ви йому тут робите?! – забігши до хати, крикнула баба Марія,кинулася до дитини і зойкнула: Та в нього сорочечка уже тліє! – і метнулася до відра з водою.
–
Слава Богу! На цей раз обійшлося благополучно, перевдягаючи внука, – сказала бабуся. Бачиш, до чого додумалися – поставити дитину до самої топки. А що, якби я не почула, то спеклася б уся спинка в нього. Няньки, няньки, дивіться ж мені, більше так не робіть! – наказувала.
