–
Гляди ж, не розкажи мамі, бо битиме, – наказувала Марійка Любі. – Чуєш?
–
Чую, – відповіла Люба. Та вона не втерпіла і все розповіла мамі, коли та прийшла з роботи.
–
Ой, Господи, спасибі тобі за дитину! Глядіть же мені, щоб такого більше не було. Частіше навідуйтеся до нього. Добре?
–
Добре, мамо, – відповіла за обох Маруся, – а ти базікало, – тихенько сказала сестрі. З тих пір сестрички не залишали братика надовго. Коли ж дуже хотілося купатися в річці, старалися заколисати його, куклу не даючи. Тоді чимдуж бігли на міленьке (місце на ставку, де купалися найменші діти) швиденько пірнаючи, бризкаючи одна на одну, і вибігали з води. Удома мерщій довідувалися до колиски, забавляли колисковими, які чули від мами. А якоїсь днини хлопчик ніяк не хотів спати, хоч як няньки не розгойдували колиску. І куклу давали, а він не засинає.
–Уже всі покупалися, а через нього сиди вдома, – сердилася Маруся.
–
Ти побудь, а я побіжу скупаюся, а тоді побіжиш ти, після мене.
–
Я так не хочу, – сердилася Люба. – З ним сама не буду.
Тоді, відчуваючи, що сестру годі вговорити, Маруся взяла братика з колиски і вибігла з ним надвір. За нею – сестра. Чимдуж бігли до ставка, не помічаючи навислих над ними хмар, рідких блискавиць та не чуючи грому. Їм назустріч бігли діти, вигукуючи:
–
Тю, ви куди, ми від ставка, адже зараз буде гроза! Та Маруся ніби не чула, добігла до ставка, перебрела міленьке і посадила на зеленому сіні братика. Сама пірнула у воду, а виринувши, гукнула до Люби: «Хто більше просидить під водою?! Я чи ти?» Люба справді боялася води, але щоб сестра з неї не насміхалася, й собі кинулася у воду. Заринула, але швидко вискочила і зразу ж очима – шукати на березі Петю. Та його не було на зеленому моріжку. Щосили дитина забила долон
ями по воді з криком: «Петя втопився»! Чи Маруся під водою почула, але її голова з’явилася, і вона руками стала шукати малого…
А коли дістала, дитина вже була синя. Сестри, не одягаючи на себе нічого, кинулися бігти, і диво: братик зайшовся кашлем і голосно заплакав.
У річці великими чудовиськами скидалися дощові потоки. Під гуркіт грому, в небі над ставом вибухали блискавиці. Дівчатка перебрели дощовий потік, що з’єднувалася зі ставом, і кинулися додому. Брат мовчав, не плакав, але трусився від холоду. Маруся роздягла його, якось загорнула в пелюшки, прикрила ряденцем і наказала: «Спи»! Неначе розуміючи, що він тільки що врятований від страшного лиха, хлопчик закрив свої сині, як льон, оченята і міцно заснув.
